Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Почулися голоси козаків зусебіч: «Обіцяюся», «Обіцяюся, помолюся», «Помолюся за всіх», а реєстровики додали: «За Станіслава також прохатимемо, не зі своєї волі погубив тисячі людських душ… Так Господу угодно було…» Після цих слів запанувала мовчанка, кожний у глибині душі шукав винного у ганебній поразці, за пролиту кров побратимів поза вінцями невидимої чаші спокути… А чи не завелика жертва?.. «Завелика, завелика…» — розмірковував Андрій, і кров пекельно-гаряча шугнула йому в скроні, від того потемніло в очах, але він опанував себе, вдихнув на повні груди і примусив не краяти серце по тому, що вже сталося, нічого вже не повернути…

Рештки трьох десяток сотворили собі покрив з віття і повкладалися спати, немов діти одної матері, довірливо притиснувшись один до одного. Третій раз за час цього нещасливого походу розподіляли людей, щоб зберегти козацький бойовий устрій та знову стати грозою для ворога. Андрій Під-лужний, Володимир Крупеня та Віктор Ярема так і залишились десятниками. Під, час розподілу сотники Старостенко та Вороновський дали змогу кожному козакові вибирати, до якого десятника схильна його душа. Козаки швидко порозумілися з товаришами, і незабаром усі десятники мали свої гурти. Ділили поміж собою все, починаючи з харчів у торбі, до кожної кулі та «козацького зілля».

Старшина, яка вціліла під час боїв, вирішила укріпити табір і день-два почекати, а може, ще хтось приб’ється із решток розбитого війська, гріх покидати знедолених вояків напризволяще. Виставивши роз’їзди з тих, у кого лишилися коні, козаки цілу днину посилювали укріплення табору. Андрій таки знайшов «спільну мову» з Макаровим Кидуном, а Саник усе задобрював Гусакову Паву, але вона на його підлабузництво не йшла. В розвідку Галактіон Старостенко їх не випроводив, знаючи, що коні повинні звикнути до своїх нових володарів.

Кидун і Пава ходили неподалік попаском, нехотя пощипуючи траву, та час від часу стояли, витягнувши голови, ніби прислухаючись до голосів, вловлюючи в перемовах козаків рідні їм звучання. Поглядаючи на коней, Андрій весь час відчував тугу, і коли вони стояли, переплівшись шиями та видивляючись у далечину, сам зупинявся і дивився на північ у сивину пекельного літнього дня. А може, коні відчувають і от-от з’являться Петро з Макаром?..

Під вечір почали з’являтися кінні роз’їзди, і, на превелику радість козаків, з ними поверталося по п’ять-шість душ піших або кінних вершників з полку Кричевського.

Наступного дня Ярема виїздив у роз’їзд з верхівцями, зібраними з трьох сотень, і Андрій, провівши його за укріплений вал, попрохав проїхати далі в бік Лоєва — а мо’, хтось знайдеться?..

Ближче до вечора в таборі підняли всіх на ноги, і козаки, зайнявши в шанцях зручні місця, чекали на появу ворога, але, на радість захисникам, перед валами з’явилася козацька сотня. До них виїхав Любомир Вороновський, і вже незабаром усі радо зустрічали реєстровців, які здійснили похід до Речиці та, дізнавшись про поразку полку, манівцями почали повертатися до Києва. В таборі вже стало тісно, і до вечора козаки майстрували загони для коней, з любов’ю та охотою — вони вже сила!

З вивідин Ярема повернувся вже присмерком, і не тільки зі своєю десяткою, а позаду його двох верхових сиділи знеможені двоє чоловіків, яких гуртом зсаджували з коней. Привівши до тями одного з них, одразу повели до куреня старшин. Андрій допоміг Яремі оглянути копита Зірочки, і вони вдвох повели її до дніпрової заплави.

Ярема викупав коня, і вони, відійшовши від води, присіли на пагорку. Посиділи обидва в задумі, а коли Зірочка нагадала їм, що пора до табору, немовби опритомнівши, хутко покрокували до табору. Їхня доля не пропала — козаки залишили для них на дні казана рибної юшки, і вони, повечерявши, пішли до гурту, звідки чулася сумна гра на торбані.

Підійшли козаки, що доправили до табору охоронця полковника Кричевського, який уже відзвітував перед сотниками. Охоронець присів поряд зі своїм товаришем, який сидів відокремлено в задумі, дивлячись на вогонь. До них підсів торбанщик і, щоб зняти смуток з їхніх сердець, повів мелодію про козацьке життя. Завів пісню, а хлопці підтягнули, і вже полилася пісня понад лісом, а далі — водою, ближче до дому.

Ой поле килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу добичу брали

І неприятеля під нозі топтали!

Слава не вмре, не поляже Однині довіку!

Даруй, Боже, на многії літа!

Посидівши в задумі, Сава Заворотній, охоронець Кричевського, почав розповідати про те, про що козаки не наважувались розпитувати.