Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Всі дороги — до Збаража

Незважаючи на ранню годину, Санька розбуркав їздовий Набока Мирон і передав наказ — зараз же бути у сотника Назара Гунти. Санько, одягаючись на ходу, не обмившись водицею, заради зняття сонливості заспішив відповідно до наказу, перечіпаючись через сплячих друзів.

Ще далеко до намету стояли зі смолоскипами охоронці сотника. Якісь сумніви почали діймати Санька, коли він побачив цей ряд смолоскипів з мовчазними освітлювачами. «Дідько їх візьми, стоять — немов мерці… А чи помер хто? А може, ґедзь когось укусив!» — обсіли думки Голоту.

Наблизившись до намету, мало не зіткнувся з десятником Кузьмою Полієвцем, який також квапився першим пірнути до намету. «Що сталося?!» — в один голос вихопилось в обох, та, побачивши спантеличені обличчя один в одного, заспішили до намету сотника.

— Спите, бісові діти, а всі вже тут вас піджидають! — невдоволено мовив Гунта і показав рукою на десятників, які стояли півколом, витріщивши заспані очі на свого сотника.

— Довго вас не триматиму, а скажу по суті! — почав розмову Назар Гунта. — Від Богдана надійшов наказ: негайно розпочати вилазки в бік Кременця та Збаража. Йому доконче треба знати — куди збирається ляське військо, — підсумував сотник.

Всі мовчали, і тільки потріскування лоївок нагадувало козакам про правдивість цього дня, який тільки-но розпочинався.

— Є відомості, що ляхи під проводом Фірлея хочуть засісти у фортеці Кременецькій, а інші наполягають на Збараж рухатись… Заради того, аби з меншими жертвами розбити ляхів, треба визначити, де їхні головні сили, і розтрощити їх у дорозі! — оголосив причину поспішності Назар Гунта й оглянув козаків.

Всі мовчки стояли, ще не усвідомлюючи їхньої значимості щодо рішення Хмельницького.

— Ви вже здогадалися, що надибати ляхів під Кременцем, а чи десь у дорозі — треба не одну сотню направити по нишпорках, — доповнив сотник, дивлячись на замислені лиця десятників.

— Тепер усвідомлюємо, що треба знайти ляха, хоч і з-під землі, куди б його нечиста сила не направила! — весело кинув Кузьма Полієвець, десятник з-під Шаргорода.

Десятники загомоніли, що їм усе зрозуміло, вони згодні, тільки чому їх підняли серед ночі? Гунта поглядав на них, червоніючи від чогось такого, що стримувало його, а далі майже закричав:

— Так зараз, саме зараз «згортаємо» табір — і гайда пана ляха дошукуватися!

Козаки закивали головами і, немовби очунявшись від сну, почали товпитися, аби швидше вже підіймати сотню.

Голота швидко дістався до своєї десятки та побачив, що його хлопці вже обливалися холодною водою, лаючись від раннього пробудження.

— Хто це розбудив моїх? — запитав їздового Мирона Санько, зіткнувшись з ним побіля воза.

— Та я… Той вістовий вже мовив, що будемо вирушати, от я і… — почав виправдовуватися Мирон, а Санько, пригрозивши кулаком «самоправцеві», пішов також збиратися в похід.

Схід сонця застав сотню Гунти далеко від нічної зупинки на місці вододілу Дніпра та Південного Бугу. Козаки про це не відали, але їхні очі милувалися красою та надзвичайною величчю краєвиду. Рідколісся чергувалося з обширним, вкритим зеленою травою та розлогими деревами опіллям. У повітрі статечно ширяли великі хижі птахи, а шуліки та яструби каменем кидались донизу і підіймались, тримаючи в пазурах дрібну здобич, не звертаючи уваги на півторасотенний загін верхівців. Меткі соколи ганялися за пташиними зграями, а ті, немов хизуючись своєю спритністю, одночасно втікали, виписуючи карколомні повітряні піруети.

Сонце світило шаргородцям у спину, приємно обігріваючи їх та висушуючи вологу, яку всотав у себе козацький одяг передсвітанням. Санько, пришпоривши коня, наздогнав сотника, який їхав попереду з хорунжим.

— Пане Назаре, воно вже пора і надіслати наперед та з боків по десятці. Щось моє серце не на місці… — заговорив Голота, порівнявшись із ними.