Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Вогонь з боку литовців посилився, було чутно їхні постріли зі штуцерів, які відлунювали у лісі глухуватим стукотом.

— А ми зараз задамо їм перцю, ой задамо… В мене набоїв півторби, палитиму, аж ліс гудітиме! — задиркувато вголос розмріявся Саник Лавріненко.

— Та стули пельку, от у мене два пістолі і їхній штуцер, дідька лисого вони пройдуть! Ох, задам я їм перцю! — перебивав його Явтух Недоколиханий.

Так поспішали вони, нахваляючись, на ворогів, та що гучніше лунали постріли, то тихіше чулися слова в бік тих клятих ворогів. Побіля них вже дзижчали кулі, з чавканням впиваючись у стовбури дерев, і сотенці притихли та, пригинаючись, почали оглядатися на всі боки: «А чи всі вони йдуть? А чи не сховався хтось нишком у кущах?»

Підлужний загукав до своїх:

— Хлопці, до мене! Йдемо вліво, там уже засіки!.. По ліву руку від мене залягай! Не поспішайте палити в білий світ, вишукуйте лиходіїв — сто бісів їм у пузо!

Кулі шкварчали і зліва, і справа, збивали віття на деревах — неначе хотіли залякати козацькі серця. Андрій облюбував собі місце побіля комеля[107] товстого дерева і застиг в очікуванні ворогів. Та ті литовці, неначе відчуваючи підмогу до нечисленної залоги, переставали палити куди попало, а засіли десь там при болоті. Всі козаки Підлужного та Крупені терпляче чекали на нападників, але ті лише зрідка пострілювали зі своїх штуцерів. Петро Гусак був десь поряд, бо сотенці почули його могутній голос:

— Вдаримо, братчики! А чи сидітимемо, немов гуси, пригинаючи шиї?

Десь-інде почали лунати погрозливі голоси в бік литовців: «Тікайте, миршаві! Рубатимемо до ноги! Запорожці — до шабель! Здавайтесь, кнурі погані!» Покричали, а вороги знай собі зрідка пострілюють — та й годі! Гусак здогадався, що вороги десь бродять лісом, аби обійти їхню залогу, і закричав:

— За мною, хлопці! Дурять вони нас, виб’ємо гадів з нашого лісу!

Козаки повискакували зі своїх засідок і, немов якісь бісові діти, побігли вперед, оголивши шаблі. Почулося декілька пострілів, і Андрій побачив, як усього з десяток литовців кинулись навтьоки. З одного боку біг Саник, петляючи поміж деревами та волаючи на ходу:

— Посічу, посічу голови, немов капусту! За всіх буду вас рубати!

І насправді, з-під корча вихопився литовець та, кинувши штуцер, почав утікати, а цього й потрібно було Санику, він аж підскочив на бігу і миттєво, діставши втікача, полоснув його по спині. Той з розсіченою спиною все ще біг, волаючи від болю, а Саник, обігнавши його, вже гнався за другим утікачем.

— Не лізьте поперед батька в пекло! Ряд тримайте! Санику, не поспішай, охолонь! — закричав Андрій, боячись за своїх, що можуть розбігтися лісом.

Гусак зупинив запальний наступ сотенців, і десятники почали збирати своїх козаків та відходити назад. Зайняли початковий рубіж, і в лісі на якийсь час запанувало затишшя, та вже з протилежного боку табору загуркали гармати, а з боків сотні Гусака загриміли постріли.

— Пішла німчура, скоро і до нас «полізуть», готуймося! — почувся голос сотенного.

Так і сталося, перед козаками поміж деревами з’явилося безліч литовських вояків. Андрій стріляв без похибки, але не встигав перезаряджати зброю, а нападники підходили все ближче цілими ватагами.

— Паліть, братчики, паліть! Їх лізе як мурашок, цільтеся, хлопці! — неподалік Підлужного крикнув Пилипенко, а на його голос озвався Лялько:

— Не промажемо, батьку, підішліть теслів, нехай заряджають, а ми…

Андрій уже перестав прислухатися до вигуків, а немов заведений перезаряджав пістолі, і майже кожна куля знаходила ворога. Сотник побачив, що вогнепальною зброєю навалу ворогів не втримати і знову треба брати в руки любу козацькій руці шаблю.