Розділ «В’язниця душ »

Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.

— Сподіваюся, сцену також не прибирали? — знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.

— Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, — почав директор, — але сцену...

— Знайшов! — радісно вигукнув комісар.

Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.

— Ось вона, чорт забирай... — додав він.

Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.

— Виходить, стріляли зі сцени? — здивовано запитав він.

— Виходить, що так, — посміхнувся поліцейський.

— Неймовірно!

— От бачите,— прощаючись сказав Вістовим,— я обіцяв, що не заберу багато часу.

— Au revoir, пане комісаре, — відповів директор. — Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють...

Вістовим вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.

— Убивця — музикант, — з порога сказав Вістовим.

Практикант округлив очі.

— Музикант? — перепитав Самковський. — Але як міг скрипаль...

— Стріляла піаністка, — перебив шеф.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.

— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.

— А чому лівою? — перепитав Самковський.