Розділ «В’язниця душ »

— Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? — запитав комісар по дорозі.

— Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?

— Могла б...

Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.

— Voila! — театрально вигукнув директор.

Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.

Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.

— Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? — запитав поліцейський.

— Звісно, пане комісаре.

Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю...

Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.

— Що ви там знайшли? — запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.

— Як часто протирають інструмент? — замість відповіді запитав комісар.

— Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів... перепрошую, жирні пальці...

— Цього разу, схоже, забули, — сказав Вістовим.

— От негідники! — розлютився директор. — Зараз з’ясую, хто мав це зробити!

— І видайте йому премію...

— Що ви сказали?

— Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, — повторив комісар, — бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.

— Он як?..