Він вирішив зробити перерву в смакуванні бігосу і відкинувся на спинку стільця.
Вістович кивнув.
— Усе дуже просто: у маестро тут коханка. Пишнотіла і жагуча ягідка з Клєпажу змусила його забути про дружину, як про вчорашній сон, — Жила з насолодою вимовляв кожне слово. — Сьогодні опівночі в гарненькому готелику на березі Вісли у них побачення... Як ти сам розумієш, Адаме, кращого місця і часу для допиту нашого клієнта годі й шукати.
Вістович дістав з кишені годинник.
— Година Залишилась, — сказав він.
— Устигнемо, — відповів журналіст, — звідси не більше двадцяти хвилин доброї ходи. — А ще цей Паганіні полюбляє брати участь у спіритичних сеансах, — знову напхавши рота, сказав Жила. — Але про них він сам тобі розкаже...
Далі чоловіки заговорили про те про се, аж поки не настав час іти. Вістович розплатився за вечерю, і вони вийшли на вулицю. Перетнувши Ринок, подалися Гродзькою, далі Бернардинською і невдовзі опинилися на березі Вісли. Ліворуч від них крізь темряву проглядався Вавель. Чоловіки рушили набережною, аж поки справді натрапили на маленький готелик, оточений зусібіч ліхтарями.
Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.
— Другий поверх, двадцяті покої, — промовив він і простягнув ключ.
Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.
Жила єхидно посміхнувся.
— Розважає свою ягідку, — промовив він.
Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.
— Видно їх добре. Почекаємо трохи...
Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.
— Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, — сказав він, відходячи убік.
Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє — чоловік і жінка — насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.
Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів. І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.
З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Ехро».
— Зроблю кілька знімків на згадку, — пояснив він.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В’язниця душ» автора Коломійчук Б.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В’язниця душ “ на сторінці 17. Приємного читання.