Розділ «В’язниця душ »

— І я також, — зізнався Вістович, згадавши про Анну і свою невдалу спробу примиритися з нею.

Щоб не продовжувати цю розмову, обидва закурили. Невдовзі принесли пиво, а потім і флячки. Тільки тепер комісар позбувся похмільного болю в голові. Пообідавши, обидва з дещо кращим настроєм попрямували до філармонії.

На розі Театральної та Скарбковської Вістович несподівано ухопив практиканта за рукав і потягнув убік.

— Що трапилось? — здивовано запитав Самковський, коли вони обоє заховались за афішну тумбу.

Комісар звелів мовчати і вказав у бік філармонії. Там, біля входу, поміж колон стояв високий сивуватий чоловік і марно намагався запалити цигарку. Вітер щоразу гасив сірник.

— Цей суб’єкт був тоді в залі, коли сталося вбивство, — пояснив комісар, — начебто сказав, що він лікар, чи якось так, уже не пригадую... Щось у ньому мене насторожило.

Ад’юнкт мовчки дивився на шефа, чекаючи скерування до дії.

— Може, він і не винен ні в чому, але простежте за ним, Самковський. Просто дізнайтеся, де він живе або куди найчастіше ходить.

Той почекав, доки суб’єкт нарешті закурить, і неквапним кроком вийшов з-за тумби. Чоловік рушив у бік Нового театру, і Самковський непомітно подався слідом. Зачекавши кілька хвилин, Вістович перейшов на інший бік вулиці. За мить він вже був у фойє філармонії, звідки піднявся сходами на другий поверх, де знаходився кабінет директора.

Директором виявися високий огрядний чоловік, значно вищий і огрядніший за самого комісара. Поруч з ним Вістович почувався худорлявим гімназистом. Зрозумівши, що перед ним поліцейський, директор занервував.

— Послухайте, комісаре, — заревів він своїм низьким басом, — я сказав поліції усе, що знав про те вбивство, і мені більше нічого додати. Хіба що...

Директор широкими ведмежими кроками підійшов до шафи і так різко її відчинив, що Вістович мимоволі опустив руку в кишеню, де лежав його револьвер. Складалося враження, що в шафі цей ведмідь тримав щось важке, чим зручно було відбити бажання навіть наближатись до його кабінету. Комісар устиг уявити в його ручиськах якийсь первісний дрюк, але директор, натомість, тримав зграбну пляшку грецького бренді. При цьому на його обличчі засяяла приязна усмішка.

— Любий комісаре, — промовив директор, — прийміть від мене скромний подарунок. Цей бренді я привіз колись зі своїх гастролей...

Від несподіванки Вістович відступив ледь не до самих дверей.

— Річ у тім, — продовжив директор, — що я зараз готую різдвяні музичні вечори, і мені зовсім не хочеться відволікатись на поліцію. Розумієте? Давайте спробуємо забути про цю справу.

Він усе наближався і наближався, несучи перед собою «Метаксу», аж комісару довелося виставити вперед долоню, аби той врешті зупинився.

— Пане директоре, я маю до вас лише два запитання, а тоді ви знову повернетесь до музики, — сказав Вістович.

— Лише два? — з недовірою перепитав той.

— Лише два.

— Гаразд.