Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ніколи.

— Але я бачив тебе, я добре запам’ятовую обличчя.

Тут знову закричав хлопець. Він тицяв у мене пальцем, щось кричав, а потім побіг кудись. Повернувся з кількома журналами, в яких друкувалися мої оповідки. Онде мій портрет на першій шпальті. Анонс про історію «Дивовижне повернення «Зірки Сходу»! Отаман подивився на портрет, потім на мене і посміхнувся. Наказав усім відпочивати, а мене відвести до печери, де була його схованка. Там мене кинули на землю, а він присів на шкуру ведмедя. Ми залишилися удвох, хлопець не хотів іти, то отаману довелося на нього крикнути.

— Мій небіж, гарячий хлопець, не може заспокоїтися, що ти спіймав його, наче теля.

— Він хотів відібрати мого коня.

— Він хоче стати справжнім абреком, а для цього треба грабувати, — отаман посміхається. — То ти той самий Іван Карпович Підіпригора?

— Так, — кивнув я.

— А я про тебе чув.

— Звідки? От уже не думав, що в абреків є час на читання журналів.

— Коли сидиш у схованці тижнями, то час є. І що, у тих історіях все правда?

— Ні.

— Ні?

— Там багато брехні, бо ж людям потрібні геройства, а я — звичайна людина.

— Ти вбив моїх людей, а це найкращі бійці на всьому Кавказі, ти звільнив нашу здобич, ти ледь не втік. Щось забагато для звичайної людини.

— Чому я досі живий?

— Тому, що ми сподіваємося отримати за тебе викуп.

— Від кого?

— Від щасливою батька, сина якого ти врятував. Та і від твоєї родини, ти ж добряче заробляєш у журналах.

— У мене немає родини. Лише маленька донька.

— Ну, хтось же може заплатити? В тебе багато прихильників, які купують журнали. Запропонувати їм здати по рублю кожному — і це вже буде серйозна сума.