Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ти не передумав? Бо тепер я ж мушу віддати тебе родичам убитих тобою.

— Віддавай.

— Твоя донька залишиться сиротою.

— Краще бути сиротою, аніж донькою зрадника.

Зелімхан дивиться на мене.

— А якщо я відпущу тебе? — питає несподівано.

— Тоді отримаєш кулю від тих, хто хоче помститися мені.

— Я розберуся з ними. То ти хочеш врятуватися?

— І що ти хочеш за це?

— Мені треба вбити одну людину.

Я зітхаю. На мені вже й так багато крові.

— Кого? — питаю, похнюпивши голову.

— Одного контрабандиста з Астрахані. Зараз він живе в Москві, вибився у великі багатії.

— А чому я? Пошли своїх людей.

— У мого ворога багато родичів тут. Якщо вони дізнаються, що вбили мої люди, то почнуть метатися. Так заведено на Кавказі. А я не хочу, щоби горці вбивали горців. Його мусить убита хтось інший, хтось такий, щоб ніхто й не подумав, що я до цього причетний. Якийсь руський, звичайний кримінальник, що хотів пограбувати, — він говорить тихо, його абреки стоять на відстані, вочевидь, вони не розуміють російської. — То що, Іване Карповичу?

— Ні.

— Чому?

— На мені вже занадто багато крові.

— Але та вбивав моїх людей.

— Бо вимушений був рятувати того, за кого дав слово. І це було в бою.