Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ні, ні, я жити хочу!

Відпустив я його, а сам сховався неподалік від стежини. Вже темно було. Сидів тихенько, чекав. Навіть якщо здасть мене козачок, то хай спробують знайти у темряві. Чекав довго, коли почув якісь звуки. Прислухався, наче коні тупотять, ледь чутно. Ага, он перший вершник, он ще один і ще. Сімнадцятеро я нарахував. Загін цілий. Кінь із зв’язаним Іваном посередині. Просто так не висмикнеш. Проїхали вони, а я за ними пішов. Добре хоч не поспішали, бо ж темно. Довго йшов, коли бачу, що один із абреків відстав. До вітру схотів відійти. З коня не злазив, просто обидві ноги з одного боку звісив і пустив струмінь. Руки в нього зайняті, якраз те що треба Підскочив і по голові рукояттю револьвера Кінь форкнув, занервував, але я повіддя схопив, примусив стояти. Потім з абрека папаху його взяв і кинджал із гвинтівкою, патронташ. Тіло в кущі скинув. Може б, треба було і вбити, але я останнім часом кров зайву на себе брати боявся. Ну його. Все одно не швидко отямиться.

Нагнав коня, наздогнав абреків. Дивлюся, останній мені наче дорогу дає. Я вперед. Потім ще один і ще. Так ледь не в середину загону потрапив, коли зупинився, бо передній дороги мені не дав, то там було моє місце. Їду, а сам у холодному поту. Бо ж серед озброєних бандитів, сам, уночі. Добре хоч мовчки їдуть і темно, а то б одразу мене пристрелили. Їду, що далі робити — не знаю. Іван від мене за два вершники. Трясеться на коняці, руки в нього зв’язані, у роті кляп. Ледь чутно стогне. Казав же дурню, щоб не їхав, та тільки не послухав мене! Тільки що зараз про те згадувати?

Їду, мацаю руками в’юк якийсь, що до сідла приторочений. Металеве щось, не можу зрозуміти, що, коли здогадуюся: гранати! Коли я в армії служив, їх іще не було, після Японської війни вони поширилися. Полюбляли їх бунтівники, але дістати військові гранати було важко, то самотужки бомби робили. Гранати — це добре. Витягнув обидві і запхав у кишені. Далі їду. Ось стежина на дорогу вивела, там уже швидше поїхали, але все одно мовчки. А потім загальмували, по ланцюгу щось передали. Я їхньої мови не знаю, то мугикнув щось схоже далі, дивлюся, що абреки зброю перевіряють. А, щоб не дзенькнуло нічого! Онде попереду над дорогою пагорб, а на ньому пост. Є і на дорозі пост, але звідти пішли солдати. А на горі вогонь горить і видно багнет вартового, що ходить за стіною. Зовсім тихенько поїхали, а я думаю, що саме час, бо що там далі буде, невідомо. Гранати дістав, висмикнув чеки, витримав мить, одну вперед щосили, іншу назад. Вибухи, крики, солдат із посту стріляти почав, метушня. Мого коня осколком поранило, я з нього скочив, підбіг до коня з Іваном Кінь теж поранений був, я Івана схопив на плече, у темряві побачив, що поруч кінь без вершника, Івана туди перекинув, сам у сідло стрибнув і погнав геть. До посту лізти і не намагався, бо свої ж застрелять, якщо абреки не поцілять. Подалі звідси втекти, відсидітись десь у безпечному місці, а потім уже вдень на пост вийти і з охороною відбути до Грозного.

Так планував, та тільки абреки виявилися не дурні. Побачили, що я помчав кудись, щось крикнули. Я мовчу, лише коня наганяю. Тут з посту кулемет вдарив. Думав, що це допоможе. Та тільки де там. Чую, скачуть за мною. Не один і не два абреки. Наближаються, бо ж двоє нас на коні. Стріляти почали. Пост позаду залишився, то не бояться. Я двічі відповів з револьвера, сподівався, що злякаються. Та де там, вп’ялися і переслідують. Доженуть, скоро доженуть. Я смикаю Івана.

— Як скажу, зістрибнеш і в кущі. Там сховайся і сиди до ранку. Потім вийдеш на дорогу і біжи до посту армійського. Зрозумів? — чує, щось мугикає. Зірвав йому кляп.

— Я не заєць якийсь, щоб бігати! Дай мені зброю! — кричить. І тут я йому ляпас повернув. Добряче повернув. Він аж отетерів.

— Слухай сюди, паничу. Якщо зробиш так, як я сказав, то, може, і врятуєшся, а як ні, то нехай тебе батько викупляє!

Якраз побачив місцину, де кущі до дороги наближалися, коня дибки поставив, кинджалом руки Івану звільнив від мотузки, скинув його у бік кущів, а сам двічі з гвинтівки вистрелив. Наче поцілив, бо скрикнув хтось із абреків. Я коня нагнав, але не дуже, щоб погоню відвести подалі. Ще кілька разів стріляв, абреки відповідали. Гонитва тривала, я зовсім не знав цих країв, не знав, куди бігти, просто мчав уперед по дорозі. Мені теж треба було тікати в ліс, там сховатися і перечекати до ранку, але хотів відволікти від Івана, то мчав. Коли попереду почулися крики. Чужі, горці. Я здибив коня, зістрибнув із нього і кинувся до лісу. Вже коли сховався за першим деревом, вистрелив спочатку в тих, хто попереду, потім у тих, хто наздоганяв. Сподівався, що в темряві не розберуться і почнуть стрілянину, забудуть про мене. Вони-то почали, але швиденько припинили, поговоривши один з одним. Я з коня зліз, бо ліс занадто густий був, побіг далі. Часто падав, бо ж темно. Намагався орієнтуватися за місяцем, але його було погано видно з-за дерев. Чув позаду голоси, погоня тривала. Я вирішив їх обдурити, заліз на дерево, великий дуб, сховався у гілках. Хай спробують знайти. Сидів тихесенько, потім побачив вогні. Мої переслідувачі запалили смолоскипи, вишикувалися у ланцюг і щільно прочісували ліс їх стало багато, мабуть, підійшла допомога з села, більше півсотні чоловіків, всі озброєні. Я принишк на дереві, думав, що навіть вранці ще спробуй звідси вибратися, згадав Стерлінга, який перед смертю просив допомогти його доньці. Вхопився хоч за якусь надію, бідолаха. Як страшно вмирати, коли не можеш урятувати свою дитину.

Я тільки головою покрутив, згадав Моніку, втішився, а потім почув собачий гавкіт. Ще далеко, але він наближався. Пустять собак по сліду, вони знайдуть цей дуб, і мене підстрелять, наче куріпку. Треба було злазити і тікати, шукати якийсь струмок, бо тільки вода може збити собак, це мені граф розповів, який прочитав силу-силенну пригодницьких книжок. Він знав, що робити при степовій пожежі, як поводитися при зустрічі з величезними мавпами або як добувати вогонь без сірників та інше, при цьому не вмів вести справи, збанкрутував і став у мене нахлібником От як у житті дивно буває.

Я зліз з дерева і побіг геть. Треба було придивлятися, бо попереду були абреки зі смолоскипами, — щоб не зіткнутися з ними. А позаду собаки, вони наближалися, взяли слід. І жодної річки поруч, ліс і все. Я спробував зробити петлю, як ото робить заєць у зимовому лісі, щоб приховати місце свого лежання. Можливо, заплутаю собак, і вони теж підуть по колу. Я крутився у лісі, поспішав, перечепився за корінь і впав. Мене покликали. Горці. Я принишк. Постріл, куля пролетіла поруч. Я теж вистрелив, побіг. У лісі важко влучити, дерева захищали мене. Але попереду вогні й голоси. З боків те саме, позаду собаки, що стрімко наближалися. Я спробував вислизнути з оточення, та де там Вперся у стіну скель. Спробував на неї видертися, але абреки почали стріляти. Вони були вже поруч, вони вміли полювати, а тут ще собаки. Я почав відстрілюватися. Абреки залягли. Все, вони оточили мене, не втекти. Порахував набої. Три десятки для гвинтівки і лише чотири для револьвера. До ранку не вистачить. А допомоги годі й чекати, ніхто у ліс вночі не поткнеться. Та і вдень теж.

— Здавайся! — крикнули мені.

Здаватися не хотілося, я вбив чи поранив кількох абреків і розумів, що мені буде у полоні. Поки є набої, відстрілююся, а останній собі. Помирати мені не хотілося, я права не мав знову залишати Моніку сиротою, але іншого виходу не було. Хоч здамся — вб’ють, хоч ні. А якщо сам себе, то хоч без тортур. Вже прости Господи слабкість мою.

— Здавайся! — знову крикнули. Я вистрелив на голос, абрек заверещав. Інший щось крикнув, владно так, мабуть, головний тут. Стрілянина припинилася. Абреки наче чогось чекали. Я дивився у ніч, потім побачив якусь тінь, що вилізла з-за дерева неподалік. Я вистрелив, тінь скрикнула, а потім вибух. Десь угорі. На мене посипалося каміння, і настала темрява. Абреки використали гранати, які в них ще були.

Я опритомнів від того, що на мене вилили холодної води. Ось так, шукав я воду, а вона мене сама знайшла. Відкрив очі, побачив купу абреків зі смолоскипами, що вороже дивилися на мене. Один із них кинувся до мене і підняв кинджал. Вбив би, його погляд палав люттю — та пролунав голос. Я озирнувся, прямо наді мною стояв якийсь горець. Невисокий, худий, з вусами та короткою бородою. Він не кричав, просто щось тихо сказав по-своєму, і абрек із кинджалом відступив.

— Де твій товариш? — спитав мене цей чоловік непоганою російською.

— Не знаю. Ми загубилися у втечі.

— Брешеш, знаєш, — він сказав щось по-своєму, і мені приставили до голови рушницю.

— Кажи.

— Ні.