Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.

— Тікати?

— Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.

— А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? — я дивлюся йому в очі. Він киває.

— Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, — він кривиться.

— Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я — цивільна людина.

— Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.

— Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?

— Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.

— За скільки все може пройти?

— В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.

Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?

— Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися...

У коридорі з грюкотом відчиняються двері.

— Де Підіпригора? — чую я вереск справника. — Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!

— Чорт! — ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.

— Де Підіпригора? — кричить справник.

— З адвокатом балакає, — доповідає хтось з охорони.

— Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! — регоче справник і наближається до дверей.

Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.