Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Це ще чому?

— Бо я звільню вас від ярма правильності. — Поляк несподівано штовхає диван, перевертає його, і я гепаюся на підлогу. Поляк стрибає на мене, перевертає на живіт і всідається зверху. — Спокійно, спокійно, не рипайся! Спокійно!

Я намагаюся скинути його, але це важко, тим більше Поляк став коліном на спину і притиснув.

— Не рипайся, дурню! — хрипить він, і я чую дивний тріск Намагаюся вириватися, пручаюся, тоді Поляк лається і замотує мене у килим Там вже я, наче сповита лялька, лише голова стирчить. — Ось так краще.

Він чимось зайнятий, потім показує мені шприц.

— Знаєш, що це? — питає, а я мовчу. — Це морфій. Він дасть тобі незабутні враження. Ти поки відпочинеш, а ми з Улею ще раз сходимо до зали. Потім я знову вколю тобі. Після третьою разу ти точно підсядеш, хоча дехто підсідає і з першою. Ну що, готовий до подорожі, яка змінить тебе?

— На мене чекають на вулиці, якщо я не вийду, то викличуть поліцію, — брешу я у відчайдушній спробі якось врятуватися.

— Нехай викликають, поліція обходить казино десятою дорогою, бо тут іноді грає сам губернатор. Все, Іване Карповичу, відпочивайте.

Я кручу головою, але Поляк притискає мене до підлоги, міцно тримає і коле у шию.

— Понеслася душа в рай. Коли ми з Улею повернемося, то розмовлятимемо вже з іншим Іваном Карповичем.

Я стискаю зуби, збираю волю в кулак, примушую себе бути сильним, а потім починається. Не хочу оповідати, що я відчув, скажу лише, що коли отямився, то в роті було повно зламаних зубів і крові. Я плювався ними, коли до номера повернулися Поляк із Уляною Гаврилівною. Вона скрикнула, шахрай зачинив її у ванній і підійшов до мене.

— Тьху, Іване Карповичу, як немовля погане, з килима вилізли. Господи, а це ще що за дурниці? — він гидливо, аж трохи перелякано подивився на мене. — Що це ви тут витворяли? Обличчя розбите, весь у крові. Іване Карповичу, що ви з собою зробили? Ви мусили побувати в раю, а виглядаєте так, наче з пекла вилізли.

Я посміхнувся і прошепотів скривавленими губами.

— Я переміг.

— Що? — Поляк нахилився.

— Переміг.

— Що? — він ще нахилився.

— Ось що.

Я схопив його за голову і повалив на підлогу. Він намагався вирватися, але я кілька разів ударив його.

— Не треба! Не треба! Здаюся! — хрипів Поляк і з жахом дивився на мої скривавлені руки. — А мотузки?