— Не розумію.
— Іване Карповичу, у вас багато ворогів. І вони цілком можуть скористатися тим, що коли почнеться війна, цікавість до вас зменшиться. Люди будуть слідкувати за подіями на фронті, а не за вашими пригодами. Тобто це прибере вашу відомість як одну з башт вашої безпеки. А що стосується грошей, то на кожну суму є більша. Я б теж на них дуже не сподівався.
— Що за маячня? Я — чесний громадянин, шанований член суспільства, а якийсь шахрай лякає мене чимось?
— Іване Карповичу, я кажу неприємні, але реальні речі. Війна невдовзі почнеться, і від неї треба тікати. Бо ж кордони ось-ось закриють, влада злякається втратити новобранців.
— Хіба у Франції не буде війни?
— Буде, але навряд чи на півдні. Всі чекають битв на півночі, можливо у Бельгії, а Лазурове узбережжя буде острівцем миру серед бурхливого океану кривавої бійні.
— Хто там буде грати під час війни?
— Будуть, ще й як будуть, бо війна — це шалені гроші і страх, два фактори, які краще за все спонукають до гри. То гратимуть, ось подивитесь, тут я жодних сумнівів не маю. Гратимуть, а ми зароблятимемо. Іване Карповичу, я говорю про десятки тисяч рублів, жоден хутір стільки вам ніколи не принесе. Зголошуйтесь, це чудова пропозиція!
— Ні. Я забираю Уляну Гаврилівну і йду.
— Іване Карповичу, Уля потрібна мені, бо без її пам’яті я не обіграю казино.
— Записуйте виграшні цифри.
— Це викликає підозру, і мене одразу виставлять.
— Мені байдуже, що з вами буде.
— А мені ні! Іване Карповичу, не заганяйте мене у кут! — кричить він.
— Це що, погроза? — дратуюся я.
— Іване Карповичу, просто обміркуйте мою пропозицію. Ми будемо жити в палаці, у вашої доньки будуть найкращі гувернантки! Коли ми закінчимо, ми будемо заможними людьми. Захочете — повернетесь на свій хутір, а ні, залишитесь у спокійній Європі. Щось мені здається, що ця війна триватиме довго, не буде швидкого та легкого походу на Берлін, як нас переконують. Просто сядьте і подумайте, що я пропоную. Зважте все і вирішіть.
— Ні. Уляно Гаврилівно, збирайте речі, ми йдемо, — я дивлюся на нього, він розчарований. Розводить руками.
— Ну, добре. Якщо ви так вирішили. Мені можна випити?
— Як хочете.
Поляк підводиться і йде до столу. Ящичків там немає, то зброю там ховати ніде. Кілька пляшок з алкоголем. Навіть якщо схопить одну, я справлюся, біля мене стілець, яким я вмію битися. Але Поляк і не намагається напасти. Наливає собі келих, смакує.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 182. Приємного читання.