Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Беру його, приставляю револьвер до шиї.

— Смикнешся — пристрелю.

— Не треба.

— Тоді ходімо.

Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.

— Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.

Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.

— Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, — шепоче він.

— Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.

— Ніхто не шукатиме, — запевняє директор.

— Дайте свій гаманець, — забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.

— Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!

— Припини. Ми виплуталися — і добре.

— Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! — бідкається бідолашна.

— Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.

— Ні, більше ніколи! Ні!

Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.

— Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення — і поїду до Ромен сам, — попереджаю її. Більше не перепрошує.

Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.

— Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.