Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— У цьому немає необхідності. Заходьте, — запрошую його до двору. Пропускаю, іду за ним Фіма дивиться собі під ноги і навіть не намагається запам’ятати, що і як у дворі. Це мені подобається. Проводжу його до садка, пропоную сісти. Тільки тоді він озирається.

— У вас тут як у раю, Іване Карповичу!

— Та вже непогано. Слухаю вас, — розумію, що не вихваляти мій сад він приперся аж із самої Одеси.

— Іване Карповичу, в нас були деякі непорозуміння, сліди яких назавжди залишилися зі мною, — він знімає капелюх, і я бачу довгий шрам від удару кийком: це я його пригостив під час кінематографічної подорожі до Одеси. — Чесно скажу, Іване Карповичу, я маю хорошу пам’ять і ніколи не забуваю віддавати борги. Якщо хтось б’є мене по голові, то може бути впевнений, що я відплачу сторицею. Тоді я вас довго і затято шукав, але ви так добре удали якогось сільського дурника, що не знайшов. Коли ж дізнався, що бив мене по голові не абихто, а особисто найкращий сищик імперії Іван Карпович Підіпригора, то одразу зібрався у дорогу. До того ж, пам’ять мені нагадала і про одного зухвалого хлопця з охранки, який теж мене пошив у дурні. Люди не живуть уже після одного разу, як пошиють Фіму Ширмана в дурні, а тут двічі! Та ще й голову пробив. Скажу чесно, Іване Карповичу, я збирався вас убити. Ціную ваше вміння та звитягу, але повірте, що-що, а вбивати людей я вмію і вмію добре. Я можу застрелити, можу зарізати, можу придушити голими руками чи скрутити голову, наче курчаті, можу...

— Я знаю, що ви багато можете, Фімо, але якщо ви приїхали мене лякати, то я не злякаюся. Якщо ж у вас є до мене справа, то давайте поговоримо про неї, — перериваю його і витримую погляд. За своє життя я витримав цілу купу поглядів, але ось тепер мені важко. Я аж спітнів, мені хочеться прилягти. Клятий полон! Що зі мною сталося? Але зараз не час згадувати про Кавказ, треба не програти тут. Он як Фіма дивиться на мене, аж ніздрі роздуваються, наче у розлюченого бичка Хижий погляд убивці.

— Так ось, я дуже-дуже хотів віддати вам боржок. І будьте певні, зробив би це, навчив би, чи варто чіпати Фіму Ширмана, але дехто мене зупинив.

— Здогадуюся, хто саме.

— Так, Бенціон Менделевич сказав, що вчити треба дурнів, а в розумних треба вчитися самому. І ви, Іване Карповичу, та людина, в якої є чого навчитися. Так сказав Бенціон Менделевич, а моя хороша пам’ять підказує, що він дурниць не говорить. Так ось, Бенціон Менделевич наказав мені стати не вогняним янголом помсти, а посланцем миру.

Фіма широко посміхається і допитливо дивиться мені в очі. Хоче побачити як не переляк, то хоч нервування. Але я зібрався з силами й розслабився. Я спокійний та ввічливий. То Фіма, трохи невдоволений моїм спокоєм, продовжує:

— Отже, Бенціон Менделевич наказали подякувати вам за ту повагу й уважність, з якою ви описали свої пригоди в Одесі. Бенціон Менделевич оцінив вашу скромність і те, що його ім’я не було згадане в поганому світлі. Точніше, взагалі не було згадане, хоча інший, не такий розумний автор, почав би вихвалятися тим, що зміг обдурити самого Бенціона Кріка. Але ви утрималися від спроби заробити дешеву популярність. Такий ваш підхід був сприйнятий як пропозиція миру, яку Бенціон Менделевич радо акцептував. Але тепер він пропонує відмовитися від зайвої скромності.

— Що це значить? — я не розумію, до чого він веде. Чекаю якогось підступу, але не бачу.

— Бенціон Менделевич був би вдячний, якби його ім’я з’явилося у ваших оповіданнях. Як благородної людини, захисника своєї спільноти, відомого благодійника та поборника справедливості. Якщо ваші враження від Одеси зблідли, то Бенціон Менделевич запрошує вас у гості, готовий оплатити подорож і проживання та надати будь-який потрібний матеріал для ваших нових пригод у південній Пальмірі. Повірте, цікавих історій у нас багато.

— Тобто пан Бенціон бажає, щоб я написав про нього? Але я пишу лише про власні пригоди!

— І пишіть. Але ж у ваших оповіданнях є герої й окрім вас То чому б не з’явитися там і Бенціону Менделевичу, який би допомагав у розкритті злочинів?

— Пограбувань чи контрабанди? — посміхаюся я.

— Ну, хіба це такі вже серйозні злочини? Може б, краще він допоміг розкрити осередок бунтівників чи знайти вбивцю дітей, щось таке, що викликало б симпатію читачів.

— Але для чого панові Бенціону симпатія читачів копійчаних журналів?

— Ці журнали читають геть усі. Биндюжники на возах, вантажники в порту, торговці в крамницях. Всі поважають Івана Карповича і захоплюються ним. Де це чувано, щоб євреї захоплювалися гоєм? Але захоплюються, бо в Одесі всі впевнені, що ви — єврей. Хоча це і не так, з огляду на те, що я бачив під час нашої другої зустрічі, — він сміється, а я трохи нічуся, бо тоді вимушений був бігати голяка.

— Перепрошую, що був тоді неодягнений і вдарив дещо за-сильно, аніж було потрібно. Але поясніть, навіщо пана Бенціона потягнуло в літературу? Раніше, як я розумію, він уникав надмірної відомості.

— Розумієте, Іване Карповичу, часи змінюються. Те, що пасувало і працювало раніше, тепер уже не діє так само добре або зовсім не діє. Бенціон Менделевич був королем Одеси, він брав свою частку всюди, тримав на відстані поліцію, захищав наших людей під час погромів. І всі були вдоволені, всі дякували Бенціонові Менделевичу. Дякували і платили. Але тепер розум наших людей отруїли різні бунтівники, що пошепки лають Бенціона Менделевича, називають його сатрапом режиму. Отрута з їхніх вуст потрапляє до вух наших людей і підбурює на різні погані вчинки. Нам припиняють платити, бо платять у партійні каси, наших людей зустрічають люди з партквитками, дійшло до того, що биндюжники оголосили страйк і замість того, щоб платити нам, почали платити офспілці. Якби по-моєму, то я б озброїв усіх наших людей і вивів би їх проти тих страйкарів. Провчив би їх і примусив підкорятися. Але Бенціон Менделевич каже, що вирішувати проблеми силою зараз не варто. Смію запевнити, Бенціон Менделевич зовсім не заслаб, як подейкують наші вороги. Коли четверо босяків з Ростова пограбували церкву біля порту і не віддали нашої третини, він знайшов їх і застрелив особисто. Але тут Бенціон Менделевич вирішив діяти інакше. Не питайте мене чому, бо це не мого мізерного розуму справа. Головне, що я тут, я оголосив вам пропозицію, а ось іще конверт, який наказано вам передати. Тут п’ятсот рублів для того, щоб добре писалося. Бенціон Менделевич сподівається, що зможе прочитати про себе уже в найближчому числі. Потім ми будемо платити за кожне згадування окремо.