Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Та мені вдома добре, без ризиків.

— Ох, Іване Карповичу, зіпсував вас той клятий полон! Якийсь ви з нього приїхали зламаний, чи що. Тільки б удома сидіти і все, наче старий на припічку!

— Ага, набігався я, хочу відпочити. О, наче їде хтось! — я з радістю почув торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, і це було добре, бо мені дуже хотілося припинити цю бесіду. І сам я відчував, що полон кавказький якось мене змінив. Знесилився я, чи що.

— Сходжу, подивлюся, хто там, — Єлизавета Павлівна була тепер у мене за секретаря і спілкувалася зі всіма відвідувачами. Схоже, їй це подобалося, казала, що засиділася вдома у Бахмачі, а тут наче у великому місті, хоч і хутір, але справ повно.

Чутно було, як авто під’їхало, грюкнули дверцята, потім голоси. Зараз Єлизавета Павлівна відправить відвідувача, і підемо пообідаємо, он уже з кухні пахне черговими дивами Уляни Гаврилівни. Коли почулися кроки на сходах. Схоже, що Єлизавета Павлівна поспішали до мене. Але ж авто не поїхало, відвідувач залишився. Щось сталося? Я ото про всяк випадок перевірив револьвер у потайній кишені свого костюма. Тепер така кишеня у всіх моїх піджаках була Револьвер був на місці, а ось зайшла Єлизавета Павлівна якась схвильована, що на неї було не схоже.

— Там вас питають. Якийсь дуже нахабний відвідувач. Я йому пояснювала, що ви хворий, але він наполягає, що його обов’язково приймете. Ось, передав візитку. Дивну якусь.

Я взяв ту візитку: на дорогому папері золотом було написано: «Фіма Ширман, вирішую питання». Я одразу згадав одеського бандита, якого двічі обдурив і сподівався, що більше не побачу. Аж ось він приїхав. От уже не чекав я цього візиту так не чекав.

— Де він? — спитав швидко.

— Та біля воріт стоїть.

— З ним ще хтось є?

— Ні, сам приїхав.

— Може, у машині ховаються?

— Машина відчинена. А що, він небезпечний?

— Можливо. Зараз з’ясуємо. Зачиніть двері за мною і не виходьте, що б не відбувалося.

— Та хто він такий?

— Байдуже. Робіть, що я кажу.

Ось що добре з Єлизаветою Павлівною, так це те, що швидко вона все розуміє. І спокійна. Інша б розкудкудакалася, наче курка під кібцем, а ця спокійна, хіба що побіліла. Так і я побілів. Швиденько спустився, вийшов у двір, почув посвистування. Фіма стояв за воротами. Що йому потрібно? Я не знав, але був певен, що якби він вирішив мститися, то діяв би інакше. Бив би зненацька, а не ось так би підставлявся. Я вийшов із двору. Ось і Ширман, в ошатному білому костюмі і франтівському капелюсі.

— Доброго дня, Іване Карповичу, радий вас бачити! — він розпливається у посмішці.

— Про себе не можу цього сказати, але день добрий, — намагаюся говорити спокійно і слідкую за його рухами.

— Я хотів би поговорити з вами, Іване Карповичу, але спочатку дозвольте мені вас трохи заспокоїти, щоб не було зайвої напруги. Я прийшов до вас із миром, Іване Карповичу. Тому приїхав сам і без зброї. У чому можете переконатися, — він розкриває піджак, піднімає його поли, показує, що зброї у нього справді немає. — Навіть улюблену тростину не брав, щоб вона нам не муляла І хлопців своїх залишив у Ромнах. Якщо хочете, можете мене обшукати, щоб не було підозр.