Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А чи не міг той есер набрехати, щоб заплутати вас?

— По-перше, він був непритомний. По-друге, не знав, що ведеться запис Впевнений, що він казав правду. І він був одним з найкращих есерівських ватажків, людиною дуже розсудливою. Якщо вже покладав такі надії на операцію, то недарма. Тепер їдемо?

— А куди поспішати? На нічний до Києва вже не встигнемо, тепер до обіду чекати.

— Вечірній нас чекає, — сказав генерал, чим надзвичайно мене здивував. Бо ж на кілька годин запізнився через нас!

У потязі повкладалися спати, вранці вже були у Києві. Мельников розповів, що прізвище генерала — Суботін, а підполковника — Штайнер. І вони його викликали до Петербурга начебто для навчання, а насправді взяли з собою, щоб Мельников зі мною побалакав і переконав.

— Що відбувається, Іване Карповичу, що? — питали мене їх благородь, водночас і перелякані увагою такого високого керівництва, і дуже зацікавлені нею.

— І сам не знаю. Сказали, завдання є для мене. До Одеси поїдемо, а що там робити — не знаю, — брешу я, бо як сказати правду, що мені таємницю довірили, а Мельникову, офіцеру та дворянинові, — ні, то якось недобре буде.

— До Одеси! — штабс-капітан аж зблід, мабуть, згадав свої тамтешні поневіряння. — Не можна мені до Одеси!

— Але треба. Не хвилюйтеся, ваше благородь, ви там на яхті будете і на берег не ступите, — кажу я, а сам думаю, що мені на берег доведеться ступати і ходити там. Ох, як впізнають мене тамтешні бандити, буде мені непереливки.

У Києві, однак, виявилося, що боятися Одеси та її кримінальників треба лише мені, бо Мельникову наказали залишатися на роботі й у подорож не взяли. Вже в одеському потязі, в окремому купе, генерал Суботін розповів деталі операції.

— Вже два тижні есери в Одесі набирають за об’явою людей. Окремо чоловіків і жінок. Для чого саме, не пишуть, але платню обіцяють добру. Дуже добру, то приходить до них багацько народу. Вони всіх дивляться і всім відмовляють. Принаймні всім нашим агентам у роботі відмовили. Лише одиниці ті оглядини проходять.

— А що за оглядини?

— Та як, спочатку розмовляють з тобою, розпитують, що ти і хто ти. Можуть і одразу після цього відмовити. Причин не пояснюють — не підходиш, і все. Двох наших агентів так відправили. Один тільки назватися встиг, як йому на двері вказали. Якщо ж співбесіду пройдеш, то далі йдеш до лікаря. Роздягаєшся, і він тебе уважно дивиться. Щоб не хворий, без вад, добре фізично розвинутий. Одному нашому агенту сказали, що руки затонкі, іншому, що складений погано, ще одного з іншої причини, — генерал кривиться, наче йому неприємно.

— Якої причини? — питаю я не для того, щоб генерала роз’ятрити, а щоб більше знати.

— Сліди від сифілісу, — генерал так губи стиснув, що аж побіліли. Я головою хитаю, бо ж охоронне відділення — це ж кращі з кращих, на сторожі імперії стоїмо! І як уже сюди сифілітиків беруть, то чого чекати від тієї ж поліції чи армії?

— Після огляду лікар ще перевіряє вправність і фізичну силу. Там у них турнік встановлений, як ото в гімнастичному залі. Останній наш агент саме там відсіявся, бо не зміг десять разів підтягнутися. Далі можуть одразу сказати про результат, можуть попросити завтра зайти. Але жодному нашому роботи не запропонували.

— А хлопці під кого маскувалися?

— Двоє — робітниками, один — дрібний злочинець, ще один — студент, один вантажник, а один так зовсім панотець. Але жодного не взяли. Панотець далі всіх пройшов, але ото після турніка вигнали його.

— А селяни були?

— Ні, селян не було, ми ж київську агентуру використовували, звідки там селяни?