Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Професоре, я... — тільки починаю говорити, а він як сплесне в долоні.

— Іване Карповичу, це ви! Підіпригора! Я вас упізнав! Я ж вас читаю! Ось! — підбіг до шафи, дістав звідки підшивку журналів із моїми пригодами. — Іване Карповичу, яка честь!

Підбіг, руку тисне. А я тільки головою кручу, бо скоро хоч із бородою і живи, щоб припинили мене впізнавати.

— Прошу, проходьте, сідайте! — запропонував мені розкішний шкіряний фотель, метушиться навколо, наче великий князь якийсь до нього прийшов. — Оце так дива! Сам Іван Карпович Підіпригора до мене в гості прибув! Кому сказати, так не повірять!

— Я до вас у справі, Миколо Костянтиновичу, — кажу йому, бо вже заморився похвальбу слухати.

— У справі? Розслідуєте якусь справу? Як цікаво, що за справа? — очі в нього горять, руки він потирає, видно, що захопливий по натурі.

— Мені потрібна ваша консультація.

— Моя консультація? Для мене велика честь консультувати найкращого сищика імперії! Як ви того Шерлока Гольмца на чисту воду вивели! Блискуче! Фантастика!

Він би й далі ото тут захоплювався та вихваляв, але я спитав його в лоб про Дуб’янівку. І він потух, наче багаття, у яке цеберко води вилили. Голову похнюпив, замовк, наче аж у крісло своє втиснувся.

— Дуб’янівка? Навіщо це вам?

— Треба.

— Повірте, там нічого цікавого!

— Що це за люди?

— Ну, люди як люди, — він брехав. І боявся. Я відчував, що він боїться.

— А чому говорять дивно?

— Ну, така в них говірка Та там нічого цікавого, повірте, і...

— Миколо Костянтиновичу! — сказав я різко, і він аж застиг у своєму фотелі. — От ви прочитали про мене багато історій. Так?

— Так, — перелякано вимовив він.

— А хоч в одній було написано, що Іван Карпович Підіпригора — дурень, якому голову морочити можна, і він усе з’їсть? — подивився на нього строго, а він опустив погляд. — Було таке чи ні? — тиснув я далі строгим голосом.

— Ні, не було, — нарешті сказав він.