Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Заспокоїв полковника, але їхати нікуди не збирався, бо зацікавився цією справою. Щось тут відбувалося, недарма ж за мною хвіст ходив. І не тільки за мною. Бо он вийшов полковник із готелю, а за ним інший хвіст причепився. А мій на мене чекав. Ну, чекай, чекай. Я речі свої зібрав і через чорний хід вийшов. Забіг на базар, купив там дрантя, потім зняв кімнатку дешеву без вікон, перевдягнувся і ось уже мужиком простим поспішив до готелю. Хвіст мій на мене досі чекав, але вже хвилювався. Навколо ходив, ледь не у вікна заглядав, потім наважався зайти всередину. Мабуть, почув від портьє, що я давно пішов, то вискочив, наче куля. І побіг кудись. Я за ним.

Обережненько так, але хвіст мій був зовсім недосвідчений, навіть не дивився, чи не йде хто за ним Привів він мене до трактиру з незрозумілою назвою «Хусгін». Біля, того трактиру стояло кілька десятків возів, я так розумію, з Дуб’янівки. Їх можна було легко впізнати через те, що вирізані на них були якісь знаки.

Я зайшов усередину і побачив здивовані погляди. Мабуть, чужі сюди ніколи не заходили. Я удав, що трохи п’яний, і попросив кухоль пива. Прислужник, який ходив із тацею, подивився на чоловіка, що стояв за шинквасом Чоловік кивнув, і пиво мені принесли. Пиво було смачне, а ось люди неприємні. Дивилися вороже, розмовляли невідомою мені мовою. Дебелі всі, червонопикі та біляві Наче чухонці з князівства Фінляндського, тільки носаті та вусаті.

Я ще й пива не допив, коли з підсобки трактиру вийшов мій хвіст, схвильований і переляканий, мабуть, лаяли його, що загубив мене. Пішов кудись. Я й не відвертався, бо ж бороду наклеїв, дрантя одягнув, спробуй мене впізнай. Пиво допив і пішов собі. До місцевої лікарні. Там пригостив тютюном двох фельдшерів і розпитав їх про інженерів. І того, який збожеволів, і того, який застрелився. Виявилося, що божевільний був побитий, але вирішили вважати, що коли в лісі вже божевільним бігав, то об дерева стукався.

— Тільки не зрозуміло, звідки у нього синці на руках, — сказав один із фельдшерів.

— На руках?

— Ага, ось тут, — він показав на кисть.

— Зв’язаний він був, чи що?

— Та отож, — фельдшери дружно закивали головами.

— А поліція що?

— А поліції воно треба? Божевільний і божевільний.

— І як він, спокійний був чи буйний?

— Та різний. То лежить собі, наче спить, а потім як почне кричати, вириватися, так що троє санітарів його ледь тримають. Коли його збиралися везти до Харкова, так довелося снодійного подвійну дозу дати, бо не давався, щоб в екіпаж його посадили.

— І чому?

— А бозна, божевільний же.

Щодо другого, то фельдшери не сумнівалися, що сам застреливсь.

— Опіки на скроні, впритул револьвер тримав. І теж весь сивий.— Як сивий? — дивуюся я і згадую фотографію, яку полковник Василевський мені показував. — Наче він голомозий був.

— Голомозий. Але ж волосся не тільки на голові росте. То ото всюди, де волосся було, став сивий, навіть на грудях. Наш патологоанатом аж збирав лікарів, показував.

— Хто збирав? — питаю.

— Патологоанатом. Це такий лікар, який трупи ріже.