Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А так! Спочатку мої публікації приймалися на ура. Всі були здивовані і шоковані. Вимагали ще і ще доказів, і я їх надавав. А потім проти мене почалася кампанія! Справжнє цькування, яке очолили кілька колег з Петербурга та Москви. Вони вказували на те, що не було ніяких готів на Дніпрі, й на те, що горюни — це етнографічна група руського народу, що побула під впливом литовців! Але в них зовсім немає нічого від литовців! Натомість готичні корені дуже добре відслідковуються! Я вказував на факти, я хотів наукової дискусії, а мене почали таврувати як зрадника і ворога імперії!

— За що?

— За те, що я, бач, віддаю слов’янські землі німцям! Але я нікому і нічого не віддавав, просто встановлював наукову істину, подобається вона комусь чи ні! Такий обов’язок ученого! Але мої супротивники надто заздрили моєму відкриттю! Вони вирішили мене знищити! Почали публікувати статті, в яких стверджували, що я робив свої дослідження на німецькі гроші, а потім і зовсім приплели сюди австрійський генштаб.

— А цей тут до чого?

— До того, що я вказував на окремий етногенез малоросів. Що точка зору, наче колись існував єдиний давноруський народ, з якого потім вийшли руські, малороси та білоруси, — це помилка, бо вона зовсім не підтверджується історією. Не було єдиного народу, а всі вищевказані групи формувалися окремо. В етногенезі руських велику роль відіграли фіно-угри, у білорусів — балтійці. Малороси ж формувалися шляхом змішування давнього іранського субстрату, тобто скіфів та аланів, зі слов’янськими племенами, з суттєвими домішками кельтів та готів, можливо навіть арабів та хазар, і вже точно — тюркомовних груп населення! — аж кричав професор, а я з розумним виглядом кивав. Це я в конторі навчився: що б начальство не казало, треба робити вигляд, що розумієш. Але тут треба не переборщити, і коли бачиш, що начальство вже саме не розуміє, до чого веде, тоді зробити дурні очі, щоб начальство бачило твою дурість і своєї не соромилося. — І це факт, наукова істина, а не моє бажання! Хіба я як вчений не мушу саме наукову істину шукати? Мушу, звісно мушу! Але мене звинувачують у тому, що я став мазепинцем і німецьким агентом! Це ж дурниці, Іване Карповичу, дурниці! Суцільні дурниці! Я — вчений! І я вивчаю те, що було! Я займаюся минулим, давно минулим! То до чого тут німецькі гроші чи австрійський генштаб? Якщо є факт значного впливу на малоросійську говірку іранських, кельтських та готської мов, то я просто мушу це досліджувати, хочу я, щоб так було, чи ні!

Далі професор уже таке почав розповідати, що я нічого не розумів, окрім того, що дуже вже він цією темою переймається, а ще більше ображається, що його звинуватили і майже витурили з науки.

— До того дійшло, що мені офіційно заборонили займатися історією цих країв! Зовсім! Уважно слідкують за цим! Ну хіба так можна?

— Начальству видніше.

— Так це ж не начальство вирішувало! Не государ імператор, не міністр освіти, а заздрісники в Петербурзі, які злякалися, що мої теорії, підтверджені фактами та дослідженнями, живого місця не залишать від їхніх вигадок, які не мають жодного стосунку до науки! — далі професор пішов чесати, незнайомими словами кидатися. Довелося перервати його.

— Слухайте, а можете з їхнім війтом познайомити?

— Він не буде з вами розмовляти.

— Чому?

— Не розмовляє з чужими.

— Але ж з вами став.

— Бо я звернувся до нього готською мовою.

— Що? А ви звідки її знаєте?

— Вивчив. Від готської мови залишилося кілька пам’яток, за якими я її більш-менш опанував. Я ж філолог, я знаю біля двох десятків мов. Коли звернувся до війта його мовою, він дуже здивувався і погодився зі мною поспілкуватися, бо я виявився першим чужинцем, який знав їхню мову.

— А ото в них трактир є у Шостці, «Хусгін», його місцеві «Гускою» звуть, що то означає?

— Хусгін — то придорожній дім по-готськи. Від «хус» — дім та «гін» — іти. До речі сама назва Дуб’янівка не пов’язана з дубом, як могло б здаватися!

— Не пов’язана?