Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Так, кілька Тобто вони вірять в Ісуса Христа, там навіть невеличка церква збудована, щоправда, без священика вона Але вірять і в інших.

— А в кого ще? — не розумів я. — У Магомета, чи що?

— Ні, ні. Вони вірять у Вотана та Даждьбога Причому останнього шанують особливо, бо вважають, що саме він загасив Велику Пожежу, яка вже була колись і ледь не знищила світ.

— Які в їхніх болотах пожежі? — дивуюся я.

— Я вважаю, що горюни зберегли у пам’яті трагічні події гунського нападу, коли кочовики спалили всі стіни Змієвих валів, сплюндрували готські землі, спаливши їхні міста і села Півтори тисячі років минуло, а вони досі пам’ятають ту Велику Пожежу, на яку наклалися інші пожежі. Згідно з літописами, за часів Чернігівського князівства у горюнів було ціле місто, десь у районі Ямполя. Добре укріплене, але під час походу хана Батия його знищили. Спалили. Загони Батия тоді спробували захопити Дуб’янівку, але зазнали великих втрат у болотах. У нападників не було часу на довгу облогу, тож вони пішли, і село залишилося, підтвердивши думку горюнів, що тільки там вони можуть врятуватися.

— А оце горюни, чого вони горюни? По кому горюють?

— Вони не горюють. Я вважаю, що назва горюнів пішла від двох слів — «готи» та «руни». Руни — це їхня писемність, яка збереглася досі. У Дуб’янівці кожен будинок прикрашений рунами. На жаль, горюни вже не вміють їх читати, але відтворюють досить точно. І ці руни дуже схожі на руни, знайдені в Скандинавії, що підтверджує мою гіпотезу про готське походження горюнів. Підтверджує цю гіпотезу і їхня мова. Вони досі розмовляють готською, це така східнонімецька мова. Звісно, півтори тисячі років далися взнаки, мова горюнів була законсервована і зараз дуже відрізняється від сучасної німецької. Але якщо дати поговорити німцю і горюну, то хоча б трохи вони один одного зрозуміють. Приблизно так, як руська людина зрозуміє хорвата.

— Зачекайте, то ці горюни — німці? — і тут я розумію, що, можливо, контррозвідка не така вже й дурна, раз зацікавилася цією справою.

— Ні, не німці! Вони одного кореня, але дуже різні. Хорвати ж не руські, а слов’яни, так і горюни — не німці, а германці!

— Тобто одного кореня. А можуть вони бути з німцями пов’язані?

— І ви про це! Іване Карповичу, ну от від вас не чекав! Ну як вони можуть бути пов’язані, коли розділилися більш ніж півтори тисячі років тому! Ну який там зв’язок? Так, німці горюнами цікавилися. Після моїх публікації приїздили сюди два професори з Берліна, хотіли побувати у Дуб’янівці, але їх туди не пустили!

— Чому?

— Тому що горюни живуть відокремлено, чужих не люблять.

— Чому?

— В них була важка історія. Зрозумійте. Спочатку напад гунів, коли невеличка група людей дивом врятувалася від жорстоких ворогів і втекла, сховалася серед боліт. Вони могли вижити тільки переховуючись. Це увійшло в їхню кров. Що чужий — ворог, а від чужого треба ховатися. Але насправді вони зовсім непогані люди. В них дуже цікаві обряди. Красиві пісні, до речі, трохи схожі на малоруські. Не знаю, чи це культурний обмін, чи готський субстрат вплинув на етногенез малоросів.

Професор казав, а я кивав головою, хоча зовсім нічого не розумів з цього всього. Якісь слова здебільшого незнайомі.

— Іване Карповичу, це ж було величезне відкриття! Воно мусило прогриміти на весь світ! Ви розумієте, я знайшов відламок древнього народу, який зберігся протягом тисяч років серед боліт! Болота для історика завжди важливі, бо добре все зберігають. Але одна справа — коли йдеться про зброю, одяг чи трупи, а інша — коли про живий народ, нащадків давніх готів! І це ж не проста версія, це — доведений факт, підтверджений лінгвістикою! Та досить просто подивитися на горюнів, щоб побачити: вони інші, не схожі ані на росіян, ані на малоросів! Біляві, кремезні, синьоокі, з довгими носами, бородами та вусами; саме так зображували древніх германців, тих самих готів! Коли я знайшов Дуб’янівку, я думав, що настає мій зоряний час! І знаєте, що сталося?

— Що?

— Я зламав собі життя!

— Як?