Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Спробував я з ними побалакати, але і слухати не стали.

— Вони ні з ким не балакають. Тільки між собою. По-своєму.

— Як це? — дивуюся я.

— А в них говірка власна, яку ніхто не розуміє, а вони на ній і хардакають, наче цигани.

Місцеві цих дуб’янівських відверто не любили і боялися, тож наважувалися лише шепотіти всілякі образи. Мабуть, заздрили, бо ці візники добре заробляли. Щодня валки по кілька десятків возів, навантажених мішками з порохом, відбували з фабрики до станції.

— За кожен віз платять їм по вісім рублів! — розповідали мені.

— Щось дорого! — дивувався я.

— Дорого. Тільки ж треба якось фабриці порох вивозити.

— Чому інших не наймуть?

— Тому, що сюди ніхто не приїде. Он якось спробували запросити артіль із Брянська. Охорону їм забезпечили з козаків. Платили по три рублі за віз. То аж по п’ять на возу заощаджували! А потім у брянських усі коні передохли. І пішли вони ні з чим. Більше ніхто сюди й не лізе.

— Дива які, — тільки головою я покрутив і пішов до готелю.

Хвіст мій за мною біг. Я його одразу побачив, зробити це було легко, бо хлопець слідкувати не вмів і був занадто помітним Але старанно за мною ходив. Високий, цибатий, з довгим прямим носом і білявим волоссям. Був він схожий на візників, скоріше за все, сам був з Дуб’янівки. Я міг би від нього втекти, але дозволив довести себе до готелю. Там портьє сказав мені, що полковник Василевський просив зайти до нього. Я зайшов і побачив, що він дуже схвильований і нервовий.

— Іване Карповичу, де ви були, я вас шукаю! — аж закричав він.

— Що сталося?

— Ви мусите терміново поїхати з Шостки!

— Чому? Справа ще не розкрита.

— Байдуже, ви мусите поїхати!

— Та що ж сталося, кінець кінцем?

Полковник скривився, якби на його обличчі був переляк, я б подумав, що на нього вплинули. Але на обличчі в нього було очікування неприємностей, яке буває у служивих людей перед приїздом прискіпливого начальства.

— Та кажіть уже!