Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ні, Іване Карповичу. Розумієте, державне замовлення — це така тонка сфера, де люди не намагаються штовхатися ліктями, наче на ярмарку. Все вирішується трохи інакше, і якщо щось твоє, то воно твоє, ніхто не зазіхає. До того ж, це зовсім невелике замовлення, щоб через нього починати боротьбу. Тим більше зараз, коли ми стоїмо на порозі величезних контрактів, пов’язаних з війною.

— То війна таки буде?

— На жаль, так, Іване Карповичу. Тевтонці зарвалися, і заспокоїти їх може тільки хороша прочуханка То коли ви можете взятися до справи? Ми б хотіли, щоб просто зараз. І ось підтвердження серйозності наших намірів.

Полковник Василевський простягнув мені конверт. У ньому було три сотенних купюри.

— Це аванс і на перші витрати. Після завершення справи ми заплатимо ще стільки ж плюс премію, яка залежатиме від швидкості розкриття. Ми дуже сподіваємося на вас, Іване Карповичу. Саме тому два члени правління нашої компанії прибули до вас особисто, — полковник знову вказав на своїх супутників. А я сховав конверт.

— Що ж, справа видається мені цікавою. До того ж, ідеться про інтереси держави. Завтра я поїду до Шостки. Як я можу тримати вас у курсі справи?

— Я теж їду до Шостки. Там буду вас чекати у готелі «Клементина». Справа дуже важлива, то мені доручено займатися нею особисто.

— Що ж, матиму за честь працювати з вами.

— Навзаєм, — Василевський потиснув мені руку. Члени правління на це не наважилися, бо ж столичні тузи, а тут мужик простий. Але попросили автограф. У кожного було по кілька журналів з оповіданнями Маєвського про мої пригоди. Пани з правління дуже соромилися свого прохання, мабуть, здобували автографи для дітей, яким не могли відмовити.

Я підписав журнали, провів гостей за двір, і вони поїхали геть. Коли тут прибіг граф, який почув торохтіння двигуна.

— Хто це були?

— Мої читачі зі столиці.

— Хто? — не зрозумів граф спросоння.

— Читачі. Дуже захоплюються моїми пригодами, приїздили по автограф аж із Петербурга.

Я подивився на графа і помітив, що настрій у нього різко зіпсувався, он аж губу закусив.

— Ну ось, завжди так! Комусь слава, а комусь завжди залишатися у тіні! — махнув рукою і пішов у двір.

Останнім часом Маєвський дуже переймався, що Івана Карповича Підіпригору всі знають, а графа Климентія Маєвського — тільки найбільш прискіпливі читачі, які дочитуються, хто автор записок. Хотілося графові слави, щоб і його впізнавали, і за ним бігали, автографи просили. Як мені відомо, граф подавав до журналів історії про свої пригоди в Африці під час англо-бурської війни, та жодної не надрукували, бо всіх цікавив славетний сищик Підіпригора. Ото граф і переймався.

Я пішов його заспокоювати, попросив залишитися на кілька днів, погостювати. Не хотів, щоб Уляна Гаврилівна залишалася сама. Граф радо погодився, бо вдома у нього їсти було нічого, а ще дуже вже подобалася йому моя друкарська машинка, то останнім часом він на ній усе набирав.

Владнав усі справи вдома і вже наступного дня вирушив до Шостки, невеличкою містечка Чернігівської губернії, про яке тільки чув, але жодного разу там не був. Прибув туди лише під вечір. Прибув потягом, але досить дивним. Лише два вагони, які тягнув невеличкий, наче іграшковий, паровоз. Тягнув дуже неквапливо. А коли двічі переїздили ми мости, то хитало нас на них, і жінки аж хреститися почали, а потім зарікалися більше залізницею до Шостки їздити. Я за життя багато поїздив, але такої залізниці ще не бачив. Зрозуміло, чому вирішили нову колію будувати, бо стара що є, що немає.

У Шостці вийшов, спитав чи далеко готель «Клементина». Виявилося, що ні. Містечко саме було невеличке, то я вирішив пройтися. Ну, і як завжди, одразу взявся розвідку робити. Це ще в армії навчився, що спочатку дізнайся про все, а потім уже дій. Зайшов до трактиру поруч, побачив дідка у формі залізничника, який після роботи попивав горілку та закусював її оселедцем. Оце за що люблю я залізничників, так за те, що ніколи чарку не проминуть, тут уже точні, наче годинники. Підсів я, забалакав.