Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ми по мосту їхали, так він аж хитався! Що за диво?

— Та яке диво? Розікрали ж усі гроші на будівництво, а потім ліпили з того, що було. Замість двох колій, як за проектом було, одну зробили, та й ту так погано, що кожного року аварії. Ще пасажирські потяги так-сяк ходять, а вантажні — ні, — зітхнув мій співрозмовник. Судячи з мундира його затяганого, жив він самотньо, а такі поговорити люблять.

— Кажуть, нову тепер колію збираються будувати.

— Та наче збираються, — киває чоловік і сумно дивиться на порожню карафку.

Замовляю йому кухоль пива, що співрозмовника мого дещо пожвавлює.

— Хочуть збудувати, але не збудують, — крутить головою він.

— Знову розкрадуть гроші? — здогадуюся я.

— Та ні, через місця погані вести збираються.

— Які такі погані? Я їхав, нічого підозрілого не помітив.

— Так нову ж колію в іншому місці збираються прокладати. Прямо на Ямпіль. А там же Горюнські болота. Казна-що там.

— Горюнські болота?

— Ага. Де інженер Кейхіль втопився.

— Втопився? А я чув, що збожеволів тут хтось.

— Збожеволів інженер Чердаков, який приїхав нову колію робити. А Кейхіль двадцять років тому стару будував. Роберт Степанович, хороша була людина, спеціаліст! Я його особисто знав. Поки він живий був, порядок тримався, будували на совість. А як помер, то безлад почався, розікрали все, зробили колію, по якій їздити не можна.

— А чого той Кейхіль у болота поліз? Сп’яну?

— Ні, що ви! Він же і не пив! Виразка в нього була, саму кашу вівсяну їв, бідолаха.

— Тоді як же?

— А просто погані там місця. Хотіли ж і тоді колію робити на Ямпіль, але ото Кейхіль втопився, потім робочі похворіли, казна-що почалося, і повернули колію на південь. Воно-то гак потягам робити, коли на Москву їхати, але вирішили, що краще хоч так. Воно б і нічого, якби не розікрали все. А так вийшло, що наче дорога і є, а насправді — немає! Дуб’янівські мужики досі тим заробляють, що до станції возять.

— А що за мужики?

— Та з Дуб’янівки. Село таке, серед Горюнівських боліт.