Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Вона знову заплакала. Я не перепитував, бо ж розумів, як дівчині важко. У Києві ми пересіли на потяг до Ромен, а звідти вже поїхали на хутір. Песик поводився тихо, майже не гавкав у своєму ящичку, а коли брав я його на руки, то намагався лизнути в обличчя. Мабуть, покійний господар це йому дозволяв, а мені ото неприємно було з собакою лизькатися, то з ящика і не діставав. Ганнуся вже майже не плакала, але обличчя ховала й далі. Коли приїхали на хутір, то зустріла нас Уляна Гаврилівна.

— А де Моніка? — спитав я, бо вже страшенно скучив за донькою.

— Поїла та спить.

— А де Василь Степанович?

— Теж відпочиває. Золоті руки у людини. Все нам зробив і в хаті, й на подвір’ї! — Уляна Гаврилівна почала розповідати, що наш гість зробив і полагодив, але я її зупинив.

— Потім, Уляно Гаврилівно, потім, — пішов на сінник, побачив там Василя Степановича, що спав із напруженим обличчям, стогнав і скреготів зубами. Мабуть, досі хвилювався за доньку.

— Василю Степановичу, — торкнувся я його плеча. Він прокинувся, здивовано подивився на мене.

— Іване Карповичу? Що сталося?

— Ходімо, — я потягнув його за руку на вулицю. Він не пручався, біг за мною розгублений, ще не зовсім розумів, що до чого. Я вивів його, поставив перед Ганнусею.

— Ось! — сам подумав, що оцю сцену єднання батька та доньки графові б побачити, він би її зобразив у всіх деталях. Потім згадав про те, що граф накоїв, і схотів йому пику начистити. Далі згадав про Моніку і вже хотів бігти до малої, коли подивився на Василя Степановича. Той стояв вирячивши очі, наче й досі не розумів, що відбувається.

— Василю Степановичу, чого ви стоїте? Підійдіть до Ганнусі, привітайтеся, — порадив я йому. А він чомусь закрутив головою, і очі в нього зробилися зовсім божевільні.

— Ні! Ні! — закричав він.

— Тихіше! Моніка спить! — гримнув я на нього. — Що ні? Ви просили знайти вашу доньку, я знайшов! І де слова вдячності? Ганнусю, у вас дуже неввічливий батько! — спробував я пожартувати.

— Ні! Ні! Це не Ганнуся! — заверещав Василь Степанович. Я уважно на нього подивився.

— Що?

— Це не Ганнуся! Не Ганнуся! — закричав він, та так гучно, що у дворі загавкали песики, у хаті заплакала Моніка, навіть песик покійного Жоржа почав дзяволити.

— Василю Степановичу, ви що, збожеволіли? Як це не Ганнуся? А хто? — я вже теж кричав, роздратований.

— Ні! Це не вона! Не вона!

— Не дуріть!

— Не вона! Не Ганнуся!