Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Я продаю гуртовим покупцям! А вони вже пропонують товар безпосередньо господарям борделів! Я не знаю, де вона зараз! Не знаю! І знати не можу!

— Погано. Я так сподівався, що не доведеться тебе вбивати, — я зітхнув і приставив револьвер йому до голови.

— Ні! Ні! Не вбивайте! — гарячково зашепотів він.

— У мене немає виходу.

— Навіщо вона вам? Ви її коханець?

— Ні. Але вона потрібна мені. І ти її повернеш.

— Це неможливо!

— Тоді помреш.

— Я не можу, я просто не можу повернути її!

— А я вірю у твої здібності. Не примушуй мене розчаровуватися, — б’ю його ще раз. Не дуже-то переймаюся його обличчям, бо занадто поганими речами він займався.

Поки Жорж борсається на підлозі, ходжу по хаті. Ага, онде ледь чутно гавкіт. Відчиняю ляду і бачу широкі сходи в підземелля. У Кременці багато таких, ними активно користуються контрабандисти. Подейкують, що є підземний шлях до Австрії, але це брехня, бо інакше б возили тільки ним і вже б завалили всю імперію контрабандою.

Песик гавкає на мене. Він сидить у дерев’яному ящику, з ручкою, щоб зручно було переносити. Диви, я і не бачив таких. Повертаюся до Жоржа.

— Ти привозив дівчат сюди?

— Так, — киває він і перелякано дивиться на мене.

— І вони не розуміли, що це не Варшава?

— Я казав, що робота буде у маєтках навколо Варшави.

— І що відбувалося далі?

— Ми привозили їх вночі, заводили до будинку, поїли чаєм зі снодійним.

— Для чого?

— Так їх зручніше перевозити. Ми вантажили їх сонними на вози, по десятку, а то й дюжинами, якщо худенькі. Так везли до кордону. Там були свої люди і серед наших прикордонників, і серед австріяків. То пропускали.