Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

То довелося мені чатувати весь шлях, аж поки вночі Жорж не вийшов у Дубні. Там одразу узяв візника і поїхав кудись. І тут приключилася біда, бо Дубно те виявилося такою глушиною, що візник на станції був лише один. А другого — зась. То довелося бігти за екіпажем із Жоржем, сподіваючись, що десь він у місті вийде. Але коли екіпаж виїхав за місто і помчав швидше по дорозі, то я відстав. Постояв, похекав і змушений був повернутися на вокзал. Там чекав аж до обіду, поки не з’явився той самий візник, який не тільки розповів, що довіз нічного пасажира аж до Кременця, але й запропонував відвезти і мене туди. Я погодився, бо коли почув про Кременець, то зрозумів, що, можливо, я значно ближче до розгадки, аніж думав.

Приїхав до Кременця вже ввечері, встиг поснідати і винайняти кімнатку. Здавали тут охоче, бо неподалік була Почаївська лавра, куди приходили цілі натовпи прочан зі всієї імперії. Також у Кременці стояло аж два полки, кордон же поблизу. Відповідно, було кілька ресторанів і два борделі, щоб панам офіцерам не нудно було стояти на варті Батьківщини. Я ще встиг потинятися містом, зайшов на великий жидівський цвинтар, але Жака не знайшов.

Добре виспався, а зранку пішов знову до міста Нічого не виходив, місцеві ні про якого чужого з собачкою не чули. Можливо, він у Кременці й не збирався зупинятися, а тільки змінив візника та покотив собі далі. Не виключено, що аж за кордон, який був тут поблизу.

Кордон дуже впливав, бо ж серед місцевих тільки й чув розмови, що про контрабанду. То цигарок, то тканин. Не думаю, що оминали і зброю або підпільну літературу, за яку бунтівники платили добрі гроші. Це мені все розповів місцевий житель Юрко, який торгував гасом у крамниці біля колишнього польського колегіуму, а у вільний час малював місцеві краєвиди, бо був небайдужий до мистецтва. Скаржився, що кременецькі міщани мистецтва геть не розуміють, хочуть бачити на картинах котиків чи ведмедиків, через що митцям доводиться працювати десь-інде, бо хороші картини продаються вкрай погано, а малювати погано не дозволяє совість. Ну, це я і сам знаю, що як хочеш заробити, то треба публіці вклонятися, догоджати її смакам. Аби я писав у своїх оповідках усе як було, то ніхто мене і не читав би. Але я прибирав правду і додавав вигадок, а граф — високого штилю, мораліте та пафосу, і оповідки добре продавалися. Маєвський іноді зітхав, що замість справжньої літератури робимо ми бозна-що, у той час як Чехов чи Толстой карбують свої імена у вічності. Але мені вічність була байдужа, бо я людина проста, мені і грошенят вистачить.

Ото поговорив із кременецьким митцем про невдячну публіку і пішов далі шукати гостя з Києва. Ходив, роздивлявся і не знаходив. Місто тим часом жило своїм контрабандистським життям, а я дратувався, що втратив слід. Купив собі пляшку пива і пішов на гору, що височіла на містом На горі був замок, помітно зруйнований. Під замковою стіною всівся я, відкоркував пиво і попивав його. З гори весь Кременець був як на долоні, роздивлявся я його і думав, де міг подітися той Жорж. Нічого не вгледів, а потім подумав, що, можливо, Жорж собачку ховає, щоб не привертати уваги, але їсти вона щось мусить. То треба спитати у місцевих м’ясників, чи не брав хтось потроху кісточок або ліверу.

З тією думкою швиденько пішов з гори і вже внизу несподівано почув знайомий гавкіт, якого наслухався ще в Києві на вокзалі. Вмить сховався за деревом, перехрестився, подякував Господу за милість його. Потім обережно зазирнув за паркан найближчого двору і побачив свого знайомця, який спіймав песика, ніжно взяв його і поніс до хати. Ласкаво балакав із собачам, наче з людиною. Я розпитав у місцевих, ті сказали, що хата належить місцевому контрабандисту, а в нього винаймає її якийсь художник із Харкова, що малює тут краєвиди замісу, не виходячи з двору. Ага, художник.

Я пішов, а ввечері повернувся. Прокрався у двір, підійшов до вікон. Вони були старанно запнуті фіранками. Постукав у двері. Спочатку гавкіт, потім голос Жоржа:

— Хто там? — він був трохи схвильований.

— Вам телеграма! — збрехав я, бо він справді міг чекати на телеграму з Києва.

— Знову? Зараз! — Жорж швиденько відчинив і дуже здивувався, коли побачив мій револьвер. — Хто ви такий?

Я завів його до хати, зачинив двері.

— Що, що вам потрібно? — спитав він. Намагався виглядати впевнено, але переляк тьмяно колихався у його очах.

— Вона, — я показав фотографію зниклої Ганнусі.

— Я не розумію, про що ви говорите... — було, почав він і отримав по губах. Впав на підлогу, аж покотився. Я схопив його за барки, підняв. Він тремтів із переляку. Не звик до такого поводження. Зламався.

— Не вбивайте, не вбивайте! — шепотів і плакав.

— Мені потрібно, щоб ця дівчина повернулася додому, — я тицьнув йому в обличчя фотографію Ганнусі. — Зрозуміло?

— Це неможливо! — він закрутив головою.

— Впевнений?

— Так! Я не знаю, де вона! Не знаю!

— Ти ж її продав, як це ти не знаєш?