Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Мафіозі. Так в Італії називають злочинців із півдня країни. Щось на кшталт кавказьких абреків.

— Що їм треба було від Ізабелли?

— Вона вбила їхнього ватажка, — офіцер каже, а жінка перекладає мені.

— Навіщо Ізабеллі було вбивати когось? — дивуюся я.

— Вона мстилася.

— Що? Кому мстилася і за що? Вона ж сирота? З притулку!

— Але до притулку в неї були батьки. Досить багаті землевласники, володіли великим маєтком під Сіракузами. Мафія намагалася примусити їх платити данину, але батько був ветераном армії Гарібальді, це такий італійський діяч на кшталт Мініна та Пожарського. Батько відмовився платити, мовляв, не для того він проливав кров за об’єднану Італію, щоб платити покидькам Тоді мафіозі вбили його. Батька, матір, двох братів Ізабелли, які були ще дітьми. Але мафія завжди вбиває синів своїх ворогів, щоб вони не помстилися, коли виростуть. Ізабеллу залишили живою, бо не вважали маленьку дівчинку небезпечною. Думали, що вона занадто мала, щоб запам’ятати, як плазувала у крові своїх вбитих близьких. Але Ізабелла все запам’ятала і присяглася помститися. Її забрали до притулку, а звідти взяли до цирку. Цирк поїхав на північ, до Росії, Ізабелла зростала і думала тільки про помсту. Поступово збирала гроші, щоб повернутися. Двічі гроші крали, тож вона пішла з цирку. Десь змогла заробити грошей, яких вистачило не тільки на повернення, а й на помсту. Вона збиралася вбивати вже одразу після повернення, але виявилося, що вагітна. Мусила почекати. Народила Моніку, а потім пішла і вбила. Спочатку трьох іще живих виконавців вбивства її родини. А потім дона Луїджі Верґу, який усе організував, забрав землі Ізабеллиних батьків.

— Чому ти відпустив її саму? — питаю я гнівно, але потім згадую, що й сам відпустив її. Вона ж запрошувала поїхати з нею, мабуть, сподівалася на мою допомогу, а я злякався. Як останній покидьок відправив її під кулі, а сам утік, сховався на хуторі. Який довго здавався мені раєм, а тепер став пеклом, через згадки про неї. Я зрадив Ізабеллу, то яке маю право висловлювати претензії цьому офіцерові?

Він опускає голову, щось каже жінці. Аж здригається, на його очах з’являються сльози.

— Ізабелла не схотіла мене вплутувати у цю історію. Казала, що піде метатися за тиждень, а мене попросила просто доглянута за дитиною. Я підготував зброю, чекав, а потім дізнався, що вона пішла сама і вбила тих, кого хотіла. Одяглася селянкою, зайшла до палаццо, який колись належав її батькам, і вбила там Верґу та його охоронців, що якраз обідали. Розстріляла з двох револьверів. Бандита не чекали небезпеки від жінки й підпустили її. Вона вбила і втекла, переодяглася у хлопця, сховалася в невеличкому готелі у центрі міста Її б не знайшли, однак візник, що віз її до готелю, побачив пасмо розкішного жіночого волосся, що вибилося з-під капелюха Запідозрив, а коли люди Верґи почали шукати жінку-вбивцю, той візник навів на готель. Ізабелла відстрілювалася, спробувала втекти, але її вбили. Потім мені прийшов лист від неї. Лист, який я не мав отримати, якби вона була жива У листі були квитки на пароплав до Одеси і гроші. Ізабелла просила відвезти вам Моніку. І я зробив це.

Останні слова офіцер говорить важко, кривиться, а ось уже плаче. В мене теж сльози на очах. Квитки на пароплав до Одеси. Якби її не вбили, Ізабелла приїхала б сюди! Я гилю кулаком по столу, той аж підстрибує. Я хапаюся за голову і мало не вию. Я нечасто помилявся в житті, але тепер, коли я помилився, я мусив заплатити найбільшу ціну. Я так і сиджу, схопившись за голову. Жінка перелякано дивиться на нас обох. Потім італієць щось каже.

— Якщо ви не схочете брата дитину, не хвилюйтеся. Пан Вінсенте обіцяє потурбуватися про неї. Він готовий удочерити дівчинку, — каже перекладачка.

— Що? — я трохи занурився у хвилювання і не дуже розумію, про що вона балакає. До речі, у неї теж на очах сльози.

— Вам не обов’язково забирати дівчинку. Вінсенте каже, що готовий узяти всі турботи про неї на себе.

— Ні.

— Що?

— Я забираю дитину. Це моя донька, і я буду її виховувати.

Вона щось каже італійцю. Він дивиться на мене, дивиться зі злістю. Так само говорить.

— Пан Вінсенте хоче, щоб ви подумали про її майбутнє. Він офіцер та дворянин, він може дати Моніці освіту та статус у суспільстві. А ви — селянин. Вінсенте з багатої родини, а ви...

— Я забираю свою доньку. І запевняю, що зроблю все, щоб Ізабелла, яка з небес дивитиметься на нас, була задоволена, — кажу рішуче. Жінка перекладає.