Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ні, я книжку про те хочу написати! — каже штабс-капітан.

— Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру, і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.

— Ваню, та таке ж бачили!

— Уві сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте, чим дружину потішити. Жінки люблять у часи душевних хвилювань у крамницях рятуватися. Сходіть, купіть щось. Ото краще.

— Ох, Ваню, правильно ж кажеш, — якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.

Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.

А пам’ятник із хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як так трапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве...

— То досі, Климентію Євграфовичу, є на Байковому цвинтарі в Києві скромний пам’ятник Івану Карповичу Підіпригорі, що загинув при виконанні службового завдання. Ось так, — я підводжуся і підкидаю до грубки дров, щоб чаю підігріти, бо ж у горлі пересохло. За вікнами лопотить дощ, граф мовчить. Але не спить, щось метикує.

— Графе, чого мовчите? Не сподобалася історія?

— Іване Карповичу, а це ж усе насправді було, — тихо каже граф. У нього перелякане обличчя. — Я ж вас знаю, Іване Карповичу. Можете ви щось вигадати, але щоб стільки — ні. То бачили все на власні очі!

— Бачив, графе, бачив. І не я один.

— А не боїтеся, що оті Срібні повернуться?

— Боятися треба тільки Господа нашого. Все в руках його. Але думаю, що якби могли мене Срібні знайти, то вже б знайшли.

— А може, і ні. Мабуть, я той, піду я, додому мені потрібно, — Маєвський підхопився і заходився одягатися. Як я його не переконував, але пішов він. Два місяці у мене не з’являвся, поки зовсім не зголоднів у своєму порожньому маєтку. Але й коли прийшов, то про розповідь мою жодного разу більше не згадав. Я й не наполягав, бо історія справді була якась уже аж занадто дивна. То записав її, як дивину небувалу.

Несподівані доньки

сторія ця почалася влітку, коли одного дня я повернувся на хутір після важкого дня у полі. Їхав зморений та брудний, тільки і мріяв, щоб помитися та влягтися, коли побачив, що перед двором моїм спить якийсь чоловік. Судячи з одягу, міський, небагатий. До того ж, поруч не було візка, значить, людина пішки чапала, а до хутора мого далеченько. Ще дивно було, що песики мої не гавкали, хоча завжди на чужих рвалися. Я під’їхав, а чоловік собі спав. Дуже неспокійно, щось йому снилося таке, від чого він і сіпався, і стогнав, головою крутив. Щось погане. Я відчинив ворота, заїхав у двір, гість і не почув. Мабуть, заморився, то спав далі.

— Уляно Гаврилівно, а хто там лежить перед двором? — спитав я у своєї кухарки.

— Та до вас прийшли. Казали, що у важливій справі, а в якій саме, розповість лише вам. Він тут вже з обіду сидить.

— А чого на нього песики не гавкають? — хвилююся, чи хоч не захворіли собачки.

— Бо поговорив він із ними, — каже Уляна Гаврилівна.