Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– За мною завтра кат прийде.

– Але я прийшов за тобою сьогодні.

– Я чекаю ката, він поєднає мене з Грицем.

– Марусю, є ще надія на порятунок. – Іскра обережно взяв її за руку. – Ходімо хутчіше. Нас чекає кінь. На ранок ми будемо далеко-далеко від Полтави.

– А куди ж бо ми втечемо?

– У Київ. До Богдана Хмельницького. Тільки один гетьман України може тебе порятувати. Більше нікому.

– За віщо ж він мене рятуватиме?

– За пісні…

– Відспівала я своє, Іване.

– Ти дала Україні стільки пісень, що ніхто не посміє зачепити твоє життя. Ти як сама пісня, Марусю, українська пісня, яку не можна вбити. І в землю зарити. Гетьман знає тебе і пісні твої. І батька твого знає. Слухай, що я тобі повім…

Битва, що клекотіла цілих три дні, вдосталь напившись крові, нарешті затихла. Іван Іскра скочив з гарячого коня на березі Пилявки, над якою ще слався пороховий дим, зачерпував долонями воду, лив собі на розпашіле, чорне од пилу та диму лице, на якому блищали тільки очі та зуби.

– Залиш і для мене води, – почувся хриплий голос. Іскра оглянувся. Гриць Бобренко, спішившись, наче хмільний, брів до води й хитався.

– Але ж і три дні були! – хрипів він пересохлим горлом. – Скільки житиму, будуть снитися мені ці деньочки.

– Славні дні! – сказав Іскра. – Ворога розбито вщент, недобитки втікають на Старокостянтинів.

– Гетьман уже послав загони, щоб їх перехопити.

Умившись, сіли на коней і піднялися на крутий берег.

Перед ними відкрилося поле недавнього бою. Три дні тут точилася кривава січа, в якій зітнулось сорок тисяч польського війська і двадцять тисяч козацької кінноти та сорок тисяч селян-повстанців, озброєних, щоправда, чим попало, а здебільшого дубовим кіллям. І через три дні ще диміла земля, тягло згарищем, усюди лежали трупи, там і тут потрощені вози, побиті коні… Ще далі й до обрію тяглися кілька десятків тисяч возів з обозу польського війська, що їх захопили козаки.

– Куди нас тепер гетьман поведе? – питався Гриць.

– Волинь і Поділля вільні, думаю, що тепер пряма дорога на Львів! А потім… потім вдаримо на Варшаву.

– А додому ж коли? Я вже так за Полтавою скучив… Побіг би оце.