Розділ «Ордер на любов Роман»

– А що, хороша моя казочка?

– Хороша, батьку, дуже хороша.

– Ну, а як хороша, то розказуйте, що ви за люди і в якій нагальній справі завітали до нас…

А приймав їх кошовий у великому дерев'яному домі під гонтою з великими вікнами й кахлевою піччю. І хоч там стояли м'які шкіряні фотелі, але гості скромно сіли на дерев'яні стільці за довгим столом, пахкали люльками, розказували господареві.

Почав Василь Журба.

– Так оце, пане кошовий, батьку наш, прибули до тебе за радою, за ласкою і захистом такі люди: Тарас Кожум'яка, січовий козак нашого славного Війська з Кальміуської паланки, втікач з Миргородщини, якого Січ-мати прихистила, а батько Великий Луг благословив. А працює він в осавула Савки Пишногубого…

– Знаю такого кальміуського осавула.

– І ми його взнали. Особливо Тарас. Тож і шукає в пана кошового захисту. Не так для себе, як для любові своєї…

Звівши білі брови, кошовий з цікавістю дивився на молодика.

– Кохання своє захищаєш, сину? Це навіть цікаво й для мене, старого. Бо до мене з таким проханням щось і не пригадую, аби хтось приходив. Похвально, молодику, борони любов свою, бо як же нам без оної жити.

– А це, – представив Журба другого гостя, – сусід наш з-за Кальміусу, з Війська Донського Омелько Пугач.

– Омелька знаю, – у вуса посміхнувся кошовий, – з ним воював під Хотином і Ясами.

– І під Очаковим, – вставив Пугач. – На річках Ларзі й Кагулі.

– Що було, то було. Добре воювали донці, нема до них претензій. Але ми з тобою, пане товаришу Омельку, побесідуємо потім, а зараз хай слово тримає Тарас із Кальміуської паланки – що в нього таке з любов'ю лучилося, що маю в його сердечні справи втручатися…

– І він… кошовий отаман вас вислухав? – захоплено питалася Оксана, і карі очі її тихо сяяли. – І тебе, Тарасе, теж вислухав? А як він слухав? Не гнівався? Не дивився на тебе, як на розбійника, який украв дівчину в батька?

Тарас подумав і плечима стенув.

– Та ніби ж ні… Слухав як… як батько дітей своїх слухає.

– Але ж і пильно на нас дивився, – додав Омелько Пугач. – Так пильно, що збрехати йому, хоча б і хотів, не можна було. Наскрізь він кожного бачив, хто чим дихає і хто ким є насправді. А ми йому й виклали. Як на духу. Я ще додав: а тепер хай пан кошовий або карає нас, або милує – як йому зручніше.

– Найзручніше мені чинити по правді, – одказав кошовий і звівся.

Розказуючи це, Омелько теж зводиться. Дивлячись на нього, Савка й собі схоплюється, щось поправляє в себе на грудях, проводить руками по вусах і застигає.