Розділ «Ордер на любов Роман»

Аж тут через частокіл у двір заглянув, сидячи на своєму конику, Омелько Пугач, повів сюди-туди закудланою бородою.

– А ось і ми до вас – чи раді ви нам?

– Раді, раді, – промовили Соломія з Оксаною.

– І ми вам теж раді. Здорові були, християнські люде – і ви, пане осавуле, – весело вітався донець, безжурний і ніби аж трохи сонний. – І ти, Соломіє, і ти, Оксано. З неділею вас! – До когось повернувся: – Ану, козаче, привітайся й ти.

Над частоколом вигулькнув Тарас – власною парсуною.

– Він, він, він… – чи заплакала, чи засміялася, а радше і те і те разом, Оксана. – їй-божечку ж це він, мій Тарасик!

– Я, я, – вигукував Тарас, широко посміхаючись. – Казав повернуся, то й повернувся.

Тієї ж миті Вихреста як вихором видуло з-за столу. Кількома стрибками він здолав відстань від столу до частоколу та хвіртки і зник за нею – наче його й не було. Тільки кінь його затупотів.

– Прудкий, – похитав головою Омелько. – Такий довго житиме. Якщо… житиме. Хлопці, – до когось звернувся, – ви теж маєте не лінивих коней. Доженіть Вихреста, має ж він розказати чесному товариству, як Тараса в мішку в Кальміусі топив!

– Годі, годі про це, – замахав руками осавул. – Та й для чого затьмарювати святу неділю балачками про якогось там, прости Господи, Вихреста. Та й що було – те за водою спливло. Усі живі й здорові – і слава Богу! Заходьте до двору, гості дорогії, сідайте до нашого столу, він у нас, сподіваюсь, не бідний. Та й будемо відзначати ваше повернення. Розказуйте, звідки ви та з якими вістями. Ми вас уже давно виглядаємо. Тобто Оксана Тараса… Ач, ач, з радощів і слова не може мовити. Тільки ж до нас вісті доходили, що вас буцімто пан військовий суддя чи військовий осавул ориштував та в холодну, у темну запроторив.

– До пана військового судді, хоч він нас і чекав з нетерпінням, ми якось не доїхали, – посміхався Омелько, заходячи з Тарасом до двору.

– Хай звиняє, що ми його не привітали і не обрадували своєю присутністю. А все тому, що пан кошовий отаман нас до себе в гості запросив. А коли вже Тараса вислухав, то таку йому реляцію видав, таку!.. Та його вже ніхто тепер і пальцем не зачепить – хіба що ногайці. На них ордер кошового поки що не діє. А для Тараса та Оксани, то прямо царська грамота!

З цими словами Омелько Пугач шаснув рукою за пазуху, видобув звідти цупкий папір, скручений в тугу трубочку й перев'язаний поворозочкою – шматком, здається, очкура від шароварів, – але розв'язувати не став, поклавши трубочку на стіл, на мить задумався. Усі завмерли, з острахом позираючи на ту супліку, і тільки Тарас підбадьорливо посміхався до Оксани, як не кажучи: не бійся, перепілко моя, не кружляє більше над тобою коршун.

– Значить такечки, чесне товариство, запорожці мої дорогії, малоросіянці мої, – чомусь аж надто врочисто почав донець. – Передовсім повідаю, як воно було і як ми отримали таку… майже царську грамоту. На Самарському ретраншементі, куди ми, визволившись з ногайського полону, примчали (Савка скинув брови на лоба, Соломія застигла з розкритим ротом) нас зустріли не вельми… Оксана була тому свідком. А чого не вельми? Бо ми потрапили з вогню та в полум'я. Тільки й того, що у своє, у рідне огнище втрапили. У бекетового полковника виявився ордер військового судді на наше затримання…

– Ой, Божечку, та за віщо ж? – Соломія перехрестилася (Савка опустив голову – знала кішка чиє сало з'їла).

– А за минулі наші гріхи: мене за те, що я щось там на Дону натворив, а на Запорожжя перебіг до земляків своїх аби заховатися від кари – до Коша з Війська Донського реляція прийшла, аби мене затримати яко розбійника і бунтаря. І вопче – ранжинера (бродягу), та швидше мене на Дон перепровадити, де за мною, значить, вже намилена вірьовка скучає… А Тараса (Савка сіпнувся) за те, що він, буцімто, викрав дочку в пана осавула Пишногубого і завіз її бозна й куди від рідного батька. А перед тим ще й учинив напад на підосавула Вихреста і штрикнув його, знацця, ножиком. Жаль, що тіко шкребнув… Ну та в нас ще буде час надолужити прогаяне.

– Але ж то Вихрест хотів Тараса в мішку в Кальміусі втопити, – Соломія повернулася до Оксани. – Чи не так, дочко? (Уперше назвала падчерку дочкою.)

– Так-таки і було.

– Але хіба про те військовий суддя знав? – у свою чергу запитав Омелько присутніх (Савка люто смикав себе за вус). – Не знав. А скаргу на викрадення мав. Тож і видав наказ: спіймати Тараса Кожум'яку, січового козака, який, значить, у Кальміуській паланці працював табунником в осавула Пишногубого і таке там натворив… А тут і ми, втікаючи від ногаїв, примчали… Нас на Самарському ретраншементі й загребли – ще й розпашілих після втечі… Та Оксана про це відає, бо її теж разом з нами загрібали. Тілько її другодні відправили додому, а мене й Тараса під вартою – на Січ. Ось така, значить, приключка лучилася. Рахуба недобра. Фарсунок такий трапився з нами. Мусив полковник бекетовий виконувати наказ військового судді – він людина служила і звик старших слухати і накази їхні сполнять. Але нам ще й здорово повезло…

– Ой спасибі йому! – вигукнула Соломія.