Розділ «Ордер на любов Роман»

– Кому? – здивувався Омелько.

– Та тому, хто вас порятував.

– А-а… Не перебивай, бабо, бо я й сам зіб'юся. Так ось, старшим у варті, яка мала нас відконвоювати на Січ, виявився осавул Василь Журба, мій побратим по війні з турками й татарами. Ми з ним чи не два роки гибіли на фронті – я у російському війську генерала Рум'янцева, а він у партії запорозьких козаків під орудою кошового Петра Калнишевського… По цій причині пан кошовий і мене знає особисто. Бо ж разом – і царські солдати, і запорожці – ходили на приступ… От побратим мій Василь, який Журба, і гуторить дорогою: мушу тебе, брате, в секвестор відправити, але не візьму непростимий гріх на душу! Хай мене хоч і на горло карають, а побратима по службі та війні клятій не видам. Сам у буцегарню піду, але Омелька Пугача на поталу не дам! Тож повезу вас не до військового судді, а до самого кошового отамана, до Діда Калниша. Повернувшись з війни, він зараз об'їжджає паланки та зимівники, перевіряючи, що там та як. А нині пронеслися чутки – Дід завітав до свого зимівника, що на річці Кам'янці в балці Водяній… Ось до нього ми й заявимося в гості. Мусить нас прийняти, він козаків завше приймає і всім допомагає, хто до нього з клопотами звертається. Розкажемо йому, які ми харцизяки, які розбійники та лотри і попрохаємо в кошового правди… Ми й заявилися…

Того літа кошовий отаман Війська Запорозького низового Петро Іванович Калнишевський (оскільки він був сином Калниша, козацького, до речі, старшини, то його ще величали Калнишем), використовуючи негаданий передих у, здавалося б, безконечній російсько-турецькій війні, з узбережжя Дніпровського лиману, а точніше з-під турецької фортеці Ачі-Кале (у російській вимові Очаків), де з козаками брав участь у боях, на недовгий час повернувся до січових палестин – нагальні справи потребували. Разом із суддею військовим, писарем, дияконом та похідною канцелярією кошовий здійснював плановий об'їзд запорозьких вольностей, зокрема зимівників у південних паланках. Віддаючи по ходу різні розпорядження, перевіряв, як готується провіант (хліб, сіно, а також олово та порох) для військових команд запорожців, котрі брали участь у війні (зокрема, із Старосамарського ретраншементу пришвидшив відправку військового спорядження на театр воєнних дій), цікавився видачею пашпортів козакам, які торгували рибою (були од них скарги), та стягненням мита з проїжджих, вирішував різні спірні питання й суперечки, а де була потреба, то й карав винуватців. (Досі пам'ятали зимівчани, як два роки тому під час такого об'їзду кошовий велів у Протовчанській паланці стратити козака Зиму, спійманого на грабунку.) І всюди, як міг, боронив нерушність земель і кордонів Війська Запорозького від самоуправств, що їх чинили російські офіцери, чиї команди розташовувалися на козацьких землях, як на завойованій території, вникав, як іде заселення вільних земель утікачами, селянами з обох Україн – Лівобережної та Правобережної й Слобожанщини, – переглядав цілі паки скарг та різних реляцій поміщиків про повернення їм збіглих селян, які на Запорожжі поставали козаками чи посполитими Війська Запорозького, або й понаймалися до праці в козаків-зимівчан, нагадав судді, що втікачів треба зело пильно шукати, але… не знаходити. Про що й повідомляти тих, хто вимагає повернути їм збіглих, а самим збіглим порадити змінити місце проживання, перебравшись куди-небудь у глухіші краї козацьких вольностей, переінакшити своє прізвище і там перечікувати покіль триватиме розшук. (Довго козаки потішалися над відповіддю кошового на прохання одного царського вельможі посприяти йому в купівлі у запорожців трофейних «арапів»: «Теперь здесь арапов нет, и потому сыскать не можно ни одного то и без денег, как обычая тут нет такого, чтоб продавать».)

Охоче розмовляв з бранцями, яких козаки повизволяли з турецько-татарської неволі і привезли з собою на Запорожжя, де їх і мали поселити, клопочучись, аби полонених добре облаштували на нових місцях. А ще кошового непокоїло, що не завжди самі господарі рихтувалися в похід, а відправляли замість себе своїх наймитів, тож якнайсуворіше зобов'язав козацьких старшин, аби вони, як наказ виступити в похід буде, самі в похід відправлялися, а не посилали замість себе найнятих; а ще перевіряв, як живуть наймані робітники по зимівниках та господарствах, нагадував, аби з ними своєчасно поновлювалися контракти і щоб молодикам давали бодай по 7 карбованців на рік – гроші тоді були добрі. Найманої робочої сили Січ завжди потребувала, але ж треба було й достойно платити робітникам.

Йому особисто вже нічого не було потрібно. Прожив він велике життя – на той час розпочавши дев'ятий десяток… Хоча в козаків то був ще не вік. Це тепер, казали вони, народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, так під собою і стежки не бачить, а запорожці у сто років тільки в силу вбиралися, тому й жили довго та весело. Бувало запитають у дев'яностолітнього діда: яка зима буде цього року, а він і одказує: а хто його знає, це треба старих людей запитати… Тож Калнишевський за такими мірками ще не був старим, хоч і розміняв дев'ятий десяток.

Усе його життя було віддане службі у Війську Запорозькому низовому. Юність припала на гетьманство Івана Мазепи, великого лицаря України, Калниш був свідком, як запорожці зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком виступили на боці Мазепи проти московської тиранії і після нещасливої для України Полтавської битви 1709 року були змушені піти в гірке вигнання, де кошовий Гордієнко в чужині очолить Олешківську Січ. Петро Іванович був сучасником гетьманів Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола, Кирила Розумовського, якому судилося стати останнім гетьманом… Розпочавши своє життя у 1690-му, Калнишевський завершить його у 1803 році в лютій соловецькій неволі, тож був свідком того, про що волів би не знати і не чути – як Москва крок за кроком знищувала Україну та її волю і продовжувала те робити й нині. На кошівстві йому залишалося ще бути три роки. Три останні роки перед вічною каторгою. Уже тоді кошовий відчував, чим це невдовзі скінчиться і сивів на очах… І була в нього тоді остання надія на поміч Божої матері, яка вважалася небесною заступницею козацького війська. До Богородиці козаки зверталися з молитвою, просили про допомогу в бою та захист під час навали ворогів. Ікона Богоматері висіла в Покровській січовій церкві.

«Избавлю и покрию люди моя» – було написано на іконі від імені Богоматері, до якої кошовий отаман з козацтвом звертався за допомогою.

«Избавлю и покрию люди моя», – відповідала Божа Мати, небесна заступниця козацтва і з тією вірою кошовий тоді жив і боровся – все з тим же царизмом, який захоплював землі січової вольниці. Усе йшло до знищення січового гнізда, це відчував отаман, але вдіяти вже нічого не міг… Але він ще був потрібний цариці та її уряду, адже кошовий отаман вів успішні переговори з Єдисанською та Буджацькою ордами, агітуючи ординців – на прохання російського уряду – про приєднання до Росії. А заодно сприяв планам Росії про відокремлення Кримського ханства від Туреччини і тому його поки що не позбавляли волі… А коли війна з Оттоманською Портою, що точилася протягом 1768—1774 років завершиться перемогою і Кримське ханство під виглядом здобуття ним «самостійності» буде приєднане до Росії, військова допомога Запорозької Січі вже не буде потрібна і тоді їй, а заодно й кошовому надійде край…

Волі залишалося ще на три останні роки…

Розпочавши дев'ятий десяток літ, Петро Іванович все ще був, як казали, «козарлюгою хоть куди» і дідуганом його ніхто не зважувався називати. Хіба що поштиво і ґречно: Дід. Він усе ще був дебелим, нівроку при силі та здоров'ї, ставним і легким на ноги, дідівство йому йшло тільки «на пользу», хоч сам він про себе казав, що вже не козакує, а тільки дідує – себто сторожує, оберігає Січ.

Але роки брали своє, й колишньої сили кошовий вже не мав, хоча й не подавав виду, тримався. Здебільшого відбувався відомим серед козаків жартом.

Запитали якось в козака, як здоров'я.

– Спасибі, нічого, – одказує. – Хоч мені вже й під сто літ, а здоровля не збавилось. Біля річки лежить каменюка, яку я піввіку тому не міг підняти, так і тепер не можу підняти – яке було здоровля, таке й зосталося.

Так любив розповідати кошовий, а сам ще воював на рівні з молодими, з ними витримував всі складнощі походів, щороку робив незмінні об'їзди січових володінь, аби на власні очі переконатися, що там і як. Ось і того разу, роблячи об'їзд кількох паланок, завітав і до своєї садиби-зимівника, що був на річці Кам'янці в балці Водяній. Заїхав подивитися на своє господарство, чи все там гаразд та заодно й відпочити, набратися нових сил для подальшого об'їзду. Мріяв посидіти на пасіці своїй улюбленій, на лавці під вишнею та послухати бриніння бджілок, тож і сидів у білій сорочці й червоних шароварах із золотим галуном, але босий (щоби землю ногами відчувати й сили од неї набиратися), сам сивий, як старий лунь. Срібні вуса, срібний оселедець, гладко виголена голова, сидів, поклавши засмаглі, напрацьовані руки з вузлами вен на коліна, та душею й тілом вбирав у себе спокій, затишок і сонячне літепло, дзумкання бджіл, слухав, як десь іржать молоді лошаки та пробують голоси півники, й насолоджувався. Але й тоді приймав старшину, вислуховував її, давав їй накази й поради (ним дорожили: «Дід сказав» і це для всіх ставало нерушним законом і найвищим повелінням, що його ніхто не смів ослухатися).

Прийняв і Василя Журбу з товаришами, як про те доповіли кошовому.

Василя Журбу він добре знав по війні з турками, а хто з ним приїхав – не питав. Самі розкажуть, хто вони такі, звідки й чого прибули до кошового. Та й не прийнято було в козаків, особливо в зимівчан, розпитувати гостей, хто вони й звідки і чого їм, мовляв, треба, а прийнято було спершу погодувати гостей чим Бог послав – бодай і не званих, – пригостити чаркою, дати їм відпочити, відійти з дороги, а вже тоді прибулі й самі скажуть чого вони завітали.

Коли гості з'явилися на подвір'ї й привіталися за давнім козацьким звичаєм «Пугу, пугу!..», люди кошового відповіли теж за звичаєм козацьким:

– Пугу, пугу!..

– Козаки з Лугу! – додали про себе гості.