Розділ «Ордер на любов Роман»

– Отож, ходить кошовий та й ходить – попід вікнами, від стіни до стіни. Ходить і нічого не каже, а тільки люлькою своєю – пах, пах! За ним і в'ється голубий димок. А тоді нараз і зупинився. Супроти мене. – Розказуючи, Омелько теж ходив сюди-туди, а тоді наразі зупинився навпроти Савки – Савка аж відсахнувся. – А зупинившись, так на мене подивився, мовби поглядом своїм мене наскрізь пронизав. Він увесь сивий, тож і погляд мені його теж сивим видався. А тоді й рече: «Так ти, Омельку, не тільки добре воюєш супроти турків, а й ще виступаєш супроти своєї старшини?» – «Виступаю», – одказую. «І чим же вона тобі не догодила? Кажуть, старшина козакам дається од Бога».

– Може й од Бога, – одказую, – а тіко та, що в нас – од диявола. Як і всі пани-дворяни, із царицею їхньою. Присмокталися як п'явки до простого народу.

– І ти забаг п'явки повіддирати?

– Атож, – одказую, – забаг. Хтось же мусить за це взятися.

– Перший хоробрий, значить?

– Не перший, – кажу, – а лише хочу продовжити те, що Разіну не вдалося. Волю козакам і всім людям принести. Бо ж далі вже терпіти не сила. У рогожі ми, безправні й гнані…

– Про яку це ти рогожу згадав? – раптом питає мене кошовий. – Гісторію якусь маєш на увазі? Розкажи й нам, ми теж гісторії любимо слухати. А коли вона має глибоке дно, то й поготів.

І знову ходить попід стіною біля вікон сюди й туди, димком пахкаючи: пах, пах. А я, значить, заходився йому розказувати одну гісторію, що всіх нас, донських – та й не тільки донських – вразила й за живе заділа. А діло таке. Був у нас чоловік один на прізвисько Круглий. Іван Круглий, із кріпосних. Не прийняв він реформу руської православної церкви, що її затіяв патріарх Никін, тож став, як казали, розкольником. Буцімто в розкол вдарився той Іван, значить, на прізвисько Круглий. Як ото протопоп Аввакум, якого живцем у зрубі спалили… Так ось Круглого за це закували в ножні та ручні кайдани і відправили… В «самое сильное заточение» казали. Себто в могилу. А точніше, в Шліссельбурзьку фортецю – «дабы оный Круглый, яко сосуд непотребный у зело вредный, между обществом народным не обращался и от раскольников скраден не был». Так у Расеї-матушці всім нам оголосили. Везли його в Шліссельбург у закритій кибитці та ще й зашитого в рогожу. Так-таки й так. Як ось паки товарів обшивають рогожею, коли везуть їх на ярмарок. А тут… живу людину. Ми про таке раніше й чути не чули. Як у нас кажуть: слыхом не слыхали. Перетворили живу людину Божу на куль у рогожі. Правда, біля рота в рогожі зробили невелику дірку, куди подавали йому фунт хліба та двічі на добу водиці попити. Та й то воду пан фельд'єгер, який його супроводжував, давав нещасному в залежності од свого настрою. Захоче – дасть, не з тієї ноги встане – не дасть… А ще у дні кибитки була зроблена дірка, щоби той нещасний мочився… Ну і таке інше. Ось так Круглого, зашитого в рогожу й везли в Шліссельбург. Привезли, посадили в темну камеру – світло в ту нору падало тільки через маленьке віконечко в стелі. Виділили йому на день пропітаніє – «гривну с медью» – давали хліба шматочок, горщечок щєй і кухлик води. То був не каземат, а могила. У якій повільно помирали. А двері в той каземат замурували камінням, їсти подавали через віконечко в стелі – на мотузку туди спускали. Ось так його за віру й замурували живцем. Тиждень він брав тіко воду. А потім бачить страж, що й вода залишається незайманою. Вартовий гукає в'язня, а відповіді немає. Через віконечко в стелі не можна було роздивитися – живий той розкольник чи вже околів. Чи де подівся в замурованій могилі. От комендант послав у Синод «скоропостижного курьера» з донесенням, у якому просив дозволу розібрати замуровані двері каземату і подивитися, що з арештантом… Кур'єр – туди, кур'єр – назад. Тиждень і минув. Дозволили двері розібрати. Ну, розібрали двері й потім у Синод повідомили, що «по осмотру Круглый явился мертв и мертвое тело его в этой крепости зарыто…»

– То хіба ж я можу сказати, що наша влада од Бога? – питав Омелько не так кошового, як самого себе. – Думаю, від диявола вона і нас усіх, а не тільки Круглого позашиталиСа в рогожі…

– І що пан кошовий на ту гісторію відповів? – в один голос запитали Савка, Соломія й Оксана.

– А нічого… Зітхнув, ще походив, пахкаючи димом, а тоді й каже військовому судді Тимофійовичу: «Дай відповідь донському отаманові. Мовляв, вашого збіглого козака на прізвисько Омелько Пугач ми в себе в Запорожжі кріпко шукаємо. І тіко оного Омелька Пугача знайдемо, так одразу ж під вартою доставимо його вам у військо Донське…»

Суддя щось записав, а кошовий йому наказує:

– А тепер дещо напишемо й для Тараса Кожум'яки… Закохався парубок – то й на здоровля! Любов, каже, од Бога і не нам, простим смертним у Божі справи та промисли втручатися. Закохався козак, дівка йому тим же відповіла – най щасливі будуть. То на Січ жінок та дівчат не велено приводити, а в паланках, у зимівниках нікому не заборонено обзаводитися сім'єю. І ніхто – ні батько, ні ненька, ні всі інші у світі сущі не вправі ставати закоханим на переп'ят.

– Чуєш, Савко? – Соломія смикнула осавула за рукав.

– Чого ти кричиш? – насупився осавул. – Не глухий, чую.

– Ми, козаки Війська Запорозького, – каже далі кошовий, – люди вольні – в житті та любові. Кого велить нам серце любити, того й любимо. Хто кому рад, то й гаразд. То й в акурат.

– Чуєш? – смикала Соломія Савку за рукав. – Чуєш?

– Та чого ти причепилася? – супився осавул. – Кажу ж не глухий. Ще мені не позакладало.

– А кошовий і каже писарю, – розказує далі Омелько: – Став свій каламар, клади папір, писало бери до рук та й будемо ми з тобою ордер складати на… – і дивиться на нас примружено, усміхнено, аж помолодів у ту мить, – не на чини-звання, а на любов. Треба й про неї нам дбати, аби й далі лишатися лицарями…

З цими словами Омелько Пугач нарешті розв'язав поворозки на скрученій трубочці, розгорнув папір, обвів усіх значущим поглядом, і врочисто, як дяк у церкві почав: