Розділ «Ордер на любов Роман»

– Не знаєте, що я все… знаю. – І додав чи не з погрозою: – Знаю більше, аніж дехто думає.

– Тоді ти маєш відати, що в Оксани вже є хлопець, добрий парубок і ще один їй ні до чого.

– Другий і справді їй ні до чого. Але я знаю дещо про першого. Той хлопець не є, тітонько Соломіє, а був. Був! А це велика різниця. Був, – вишкірився Вихрест, – і загув! Га-га-а!..

– Чи ж бува не з твоєю поміччю?

– Я служу панові осавулові, що він наказує мені, те й чиню. – Вихрест уже по-хазяйському всівся за столом. – Наказав він мені якось Тараса підстерегти, к приміру…

– Ну, ти той… – осавул почав наливатися краскою. – Язик у тебе як… як помело в баби! Пасталакаєш казна що таке. Та й коли то було? А що було те… те вже й загуло. І все то… все діла служби. Давай краще вип'ємо – хоча б з нагоди неділі.

Але Соломія швиденько забрала карафку і поставила її кудись під стіл. Подумавши, те ж зробила і з пляшкою, що її приніс підосавул.

– А на моє добро рук не простягайте, – Вихрест витарабанив з під столу свою пляшку і заходився наливати. – Сам приношу, сам наливаю, сам і п'ю…

– Був та загув, кажеш? – Соломія пильно дивилася на Вихреста, і той під її поглядом почав соватись. – Ти щось знаєш про Тараса? Кажи, послухаємо.

– Знаю, – Вихрест пошукав за столом зайвої посудини і не знайшовши її, махнув рукою і сьорбнув зі своєї пляшки нахильці. – Що на Січі робиться, к приміру, теж знаю.

– А що ж на Січі… робиться? – насторожено запитав осавул.

– А те… Війська тієї Катьки, що в Петербурзі на троні сидить, потихеньку, але вже не криючись, заграбастують запорозькі землі. Амба нашим степам! Скоро тут генерал Рум'янцев зі своїми горлорізами хазяйнуватиме. А запорожців попросять… ги-ги… відійти в сторону. А в мене на цих зайд вихід є – можу замовити слівце перед руськими офіцерами. Ось так, пане осавуле. Так що псувати зі мною відносини не варт. Ще можу й знадобиться, як усім вам припече… А щодо Тараса… Дарма ви його чекаєте-виглядаєте. Не повернеться він до паланки. І він, і той перебіжчик з Дону, харцизяка Пугач. Зась їм уже сюди! Військовий суддя реляцію по форпостах розіслав – хапати їх! їх і схопили. Донця відправлять туди, звідки він до нас прибув – на Дон його рідний, а там уже донська старшина з тим лотром матиме справу – жити йому чи не жити. А Тараса… Тараса відправлять у Миргород, до пана його, абиштового товариша Йосипа Зарудного, який його невтомно вже не перший рік розшукує, збіглого хлопа свого. Ось така, значить, приключка-пеня лучилася з Тарасом! А я – надійний. Сьогодні підосавул, а завтра дивись і повний осавул. А там, дивись, і на отамана благословиться… Чи й полковником стану. Я такий!.. І зі мною ваша Оксана не пропаде. Тож про Тараса забудьте, не повернеться він більше в нашу паланку, а загримить до свого пана прямцем у його кріпаки-холопи! Та й буде бігати під канчуком. Отож і кажу: був він та… загув!

І раптом при цих словах почувся тупіт копит, пирхання коней, брязкіт збруї (Савка насторожено: «Ойо!.. Кого там ще несе бенеря? Ну й неділя сьогодні – пообідати не дадуть!..») і чиїсь голоси. За столом усі затихли й повернули голови до хвіртки.

– Ой… – тихо скрикнула Оксана і вся аж засвітилася. – Я чую голоси… їхні… Ой, чую, чую голоси… їхні, їхні…

– Чиї це – «їхні, їхні»? – у Вихреста аж вуса обвисли, а очиці забігали сюди й туди, наче потрапили в пастку.

– А їхні. Донця й Тараса.

– І мені таке вчулося, – підхопила Соломія.

– Вони, вони, вони, – сорокою заторохтіла Оксана, схоплюючись.

– Цур тобі пек, дівко, – чомусь засовався батько. – Що ти верзеш? Та вони… розумієш, ВОНИ, у буцегарні на Січі сидять – добігалися.

– Це вам так хочеться, щоби сиділи. А вони сидять. Тіко на конях… Вони, вони… Я чую їхні, їхні голосочки…