Розділ «Ордер на любов Роман»

прощаємо винуватцям нашим;

і не введи нас в спокусу,

але визволи нас од лукавого,

Бо твоє є Царство, і сила,

і слава Отця, і Сина, і Святого Духа,

нині і прісно, і на віки віків. Амінь!

– Амінь, – повторила Соломія і красномовно зиркнула на Оксану, як не кажучи: це добре, після такої молитви батько не дуже вдаватиметься до крутих словечок; Оксана тільки прошепотіла (на більше духу не стачило, як згадала, яка розмова з батьком її чекає): Амінь!

Савка ще посидів, щось міркуючи. Соломія вже насторожено на нього позиркувала – що там ще затіяв – чи затіває – осавул, – аж він прочитав (о, се добре! Дуже добре!) ще й молитву перед прийняттям їжі: «Очі всіх на Тебе, Господи, уповають, і Ти даєш поживу всім своєчасно, простягаючи Свою щедру руку і всіх задовольняєш милістю Своєю».

Узявши карафку (перед тим осінивши себе хрестом, проказавши скоромовкою: «Благословляється яствіє і питіє…» Особливо – це, мабуть, додав від себе – «питіє…»), булькнув спершу у свій келишок, що за розмірами насправді не уступав доброму коряку, потім у келишок (от уже справді келишок!) Соломії, а дочці налив квасу, настояного на грушах-дулівках та терносливу.

– Отож, – проказав відкашлявшись, – хороші мої жіночки, з неділею святою той… будьте, значить, здорові! Щоб усе хотілося і моглося!

Випили (Савка ґречно, але з явним задоволенням крекнув, подолавши свій келех-коряк, погладив вуса – спершу лівий лівою рукою, потім правий – правою), Соломія картинно і дещо манірно зморщившись за звичаєм проказала: «Ох і клятюща ж!.. І як се зілля п'яниці п'ють, хай уже ми, люди звичні…») і тільки всі взялися за ложки і до борщу потяглися, що знятий з кабиці і на столі ще умлівав та парував, як негадано по той бік частоколу почувся тупіт копит, брязкіт збруї та пирхання коней.

– Ой!.. – схопилась Оксана й очі її засяяли. – Хто ж це до нас…

– Думаєш, Тарас? – пробурмотів невдоволено (що перебили обід – свята святих!) батько. – Чую чий то кінь копитом землю шпортає, і в неділю чортів Вихрест не дасть спокою – це ж тільки в нього кінь на одну ногу, задню ліву, шкутильгає, тож скаче наче б на трьох. І якого біса він примчав? Яка бенеря його принесла?

Почулося: «Тпр-ру, окаянний…», потім гупнуло (верхівець з коня зістрибнув) і в хвіртці, що розчинилась, як відсахнулася, й справді з'явився підосавул Вихрест, поляскуючи себе натаєм по халяві.

– З неділею будьте здорові, пане осавуле! І ти, Соломіє, і ти, Оксано! Сподіваюсь, я вчасно підоспів?

– Хоч і не званий гість, а во время, – усе ще невдоволено говорив осавул. – А чого це ти вдома не сидиш за добрим столом з чаркою в правиці, а носишся хортом? Що скажеш? Чого й у святу неділю не даєш людям спокою? Яким тебе бісом занесло? Ногайців ми, слава Богу, відігнали, подалися вони в свої кочів'я не солоно сьорбнувши, то можна й дух перевести. А коли що сталося в слободі, то кажи – не тягни кота за хвоста!

– У слободі все гаразд і чи не в кожному дворі, як їхав, то бачив…

– Що ж ти бачив?

– А те, що наші, як оце й ви, пане осавуле, за столами чаркують.

Кругловиде (правда, трохи пласке й жовтувате) лице підосавула з маленьким носиком, що своєю малістю трохи псував йому парсуну й очицями, що хитрими звірками визиркували з двох щілин, було цього разу якесь аж урочисте, трохи пихате й гонорове, наче він нарешті дізнався про справжню собі ціну, і ціна та була високою.