Розділ «Ордер на любов Роман»

– А що йому лишиться робити – як дізнається в якому ти стані? Краще мати нелюбого зятя, аніж дочку-покритку… Правда, осавул надто заклопотаний, ногайців бачили в степах, тож він і днює й ночує на бекеті, а як уляжеться… Як ногайців відженуть з паланки і він зітхне вільніше, ми й підкотимось до нього… Обрадуємо, – посміхнулася, – батька. У неділю, як усі зберемося за столом обіднім, так йому, підкотившись до нього, й викладу все… Погнівається, погнівається, погаласує, побігає, покричить, розмахуючи руками, та й погодиться. Бо й діватися далі нікуди. І сяде писати на Січ, аби відпустили зятька його дорогого і єдиного. Бо куди ж воно годиться, дочка дитя приведе, скажуть, що байстря… Ні, дитині потрібен батько, аби вона була законною, аби все було чин-чином… На тім, Оксано, й стіймо. Для батька це буде добрим… гм-гм…

дарунком, але після такої вістки, думаю герць його не вхопить. Переживе. Чекаймо неділеньки святої, коли він навіть полаятись до пуття не зможе. Гріх великий у неділю лихословити…

І настала свята неділенька, і сонечко підбилося десь під полудень і ніщо не віщувало грози. Принаймні, у природі. Савка примчав з бекету на свій хутір зголоднілий. Але й повеселілий, у доброму настрої – ногайських ясирників, людоловів клятих вдалося відігнати, тож одна гора з пліч осавула нарешті звалилася. Про другу він навіть і не підозрював. Поки що. Крикнув Соломії:

– Агов, жіночко моя мила, чи не пора вже нам і зубам роботоньку дати, га?

– Пора, чоловіченьку любий, пора, – охоче одказувала Соломія, непомітно підморгуючи Оксані. – Хоч сію мить готова на стіл подавати, тебе лишень чекали-виглядали.

І так віддано дивилася на осавула, так віддано, що Савка танув, як віск на сонці в промінні її променистих очей. «Гарна бісова молодиця, – красномовно свідчив його погляд, – хоч уже й моя, законна, а все ще не можу повірити й нарадуватися, що така дісталася мені… Мабуть, Господь таки й наді мною зжалився, коли послав мені таке багатство в спідниці…»

По хвилі осавулове сімейство сіло обідати. Власне, налаштувалося полуднувати, раде, що хоч і рідко, коли-не-коли, а таки збирається разом – як ось сьогодні.

– Добра свята неділенька, – сокоріла Соломія, носячись сюди й туди та накриваючи стіл.

– Бо заслужили в Бога таку неділеньку, – погоджувався з нею осавул і все хвацько підкручував свої вуса та непомітно від дочки намагався вщипнути Соломію за одне… мм… делікатне місце. Жінка вдавала, що вона страшенно гнівається, насправді такій дещо простенькій ласці та увазі чоловіка була рада-радісінька. Усе складалося на добре.

У світі Божому було ще не по-осінньому мило, сонечко лагідно сяяло над Кальміусом, звеселяючи світ білий («Хто вмер – той кається», – кажуть на Україні про такі дні), а тому всілися полуднувати по-літньому, на свіжому повітрі, у дворі під шовковицею – на чолі столу господар, по праву руч од нього ключниця Соломія, уже в ранзі господині, по ліву – осавулова донька, як і завше в ті дні після повернення зайнята своїми переживаннями, уся в собі, тож була трохи блідою, з синцями під очима і чомусь злякано позиркувала на Соломію, боячись, що ось зараз вона почне з батьком мову про вагітність… І багла тієї розмови і боялась її, бо відчувала, що доведеться як із кручі стрибати у воду…

Куховарка Палажка, що її осавул під настрій любив величати: «Мій кухмістер у спідниці!», подала – аж крекчучи! – чавунище золотистого борщу з перепілками (цього добра в степу – хоч мішками носи!) та такого наваристого, що аж черпак у нім стійма стояв. Соломія заходилася розливати борщ по мисках, проказуючи, як виспівуючи: «Без борщику – що б то за життя було, га?.. Нікудишнє було б життя без борщику, ось ми ним і повідводимо свої душечки, любі мої», а на друге була подана печена картопля «з димком» (пеклася на задвірках, у жару літньої кабиці, улюблене блюдо осавула), на тарелях тим часом вляглося по доброму шматку кендюха, здіймалися гіркою смажені карасі, теж золотисті, біліла четвертина сала товщиною чи не в п'ять пальців з червоними прожилками, і кожному було покладено по добрій, чи не з кулак завбільшки, очищеній цибулині, що й на відстані вичавлювала сльозу, насамкінець Палажка застерегла, що подасть ще «на хторе солодке» – молошну локшину.

Притуливши до живота чималу житню хлібину, Савка із задоволенням (та й мав те робити за звичаєм лише господар) кривим ножем із широким лезом краяв скибки, собі завбачливо лишивши окраєць (Соломія вже встигла натерти скоринку зубчиком часнику та поялозити ще й сальцем для смаку, а зверху злегка притрусила тертим хроном, настояним у квасі – смакота!). Біля господаря стояла пузатенька жовтувата карафка, у світлій рідині якої плавала вельможна перчина, вогненно-червоняста, вона жаром своїм звеселяла світ Божий, уносячи в нього деяку… гм-гм… різноманітність – крім господаря чарку любила й Соломія, Оксана ж попрохала собі квасу.

Коли на столі вже все було готове – і варене, і печене, – Савка мить зосереджено думав, а тоді скоромовкою прочитав «Отче наш» (Соломія й Оксана загули в унісон):

Отче наш, що єси на небесах,

нехай святиться ім'я Твоє;

нехай прийде Царство Твоє;

нехай буде воля Твоя, як на небі,

так і на землі.

Хліб наш насущий дай нам днесь;

І прости нам провини наші, як і ми