Розділ «Ордер на любов Роман»

– Дитино моя, не падай у відчай. Не я буду, як ми батька твого, а мого судженого та не вкоськаємо. Дай тільки трохи часу!

14 вересня на Семена (Симеона Стовпника) в Україні починалося молоде бабине літо, після чого воно швидко мало старіти і ставати вже старим бабиним літом.

– Ой, коротка бабина молодість – з гороб'ячий скік, – журилася Соломія. – Усього тринадцять деньочків, а там… Літуй не літуй, а осінь таки прийде. Як і старість…

Савка сердився.

– Со-оломіє! – кричав. – Щоби я не чув од тебе слова «старість», позаяк ми з тобою ще молоді.

Соломія з ним охоче погоджувалася і, осміхаючись, квітла. Мабуть і справді літо її бабине було ще молодим, хоч літа й летіли. Але хто їх зупине, хто їх вблагає не квапитись, не спішити, а жити й на старості хочеться, як і в молодості.

А яка погода на Семена, казали, такою буде й осінь. На Семена того року було ясно, тихо і тепло.

Уже орали, сіяли озимину.

А втім, осінь не стійка, адже мудрі кажуть: осінній час – сім погод у нас: сіє, гріє, туманіє, шумить, гуде ще й з гори йде.

Відлітали у вирій птахи, відлітали, як роки.

На південь, до далеких теплих морів вже потяглися й журавлі.

Не було дня, коли б над Кальміусом у високості не курликав журавлиний ключ. Він і наганяв на Соломію тугу, що літа так швидко летять, не встигло літо відлітувати, а вже осінь, і вже зима не за горами… Наганяв він тугу й на Оксану, і дівчина тоді не могла знайти собі місця, бо здавалося, що то Тарас з нею прощається назавжди, тому й сумно-печально так курликає з небесної височини.

– Із чужої сторононьки повертайтеся весною додомоньку, – благали журавлів слобожани, але до весни ще треба дожити, а зима вже ось-ось…

За звичаєм годилося того дня загорнути в хустку грудочку землі й тримати її до весни, а коли повертатимуться журавлі, закопати грудочку на городі – на щедру весну!

Але до весни ще треба було дожити.

Шуміли верби в узбережжі, одноманітно шушукався очерет.

Ночами над річкою висів місяць.

Він і позбавляв Оксану спокою. Дівчина виходила у двір під сяйво козацького сонця, тинялася сновидою, наче щось шукала, а що – і сама не знала.

– Долю свою, – скаржилась Соломії.

Соломія як могла розраджувала падчерку.