Розділ «Ордер на любов Роман»

Оксана плакала.

– Тараса на Січ під вартою погнали. Ордер на нього і на донця у всі паланки й бекети розіслав військовий суддя: схопити де їх, хто зустріне, і на Січ, в секвестор…

У ті дні майже не спала, заковизне на хвилинку, притулившись до подушки й одразу ж жахно схоплювалася, бо до неї навідувався один і той же сон: ведуть Тараса закутого в кайдани і кидають до глибокої ями… А яма та, що прірва, дна не має, і Тарас летить, летить, летить…

Оксана з жаху прокидається…

У віконце повновидий місяць зазирає, по кімнаті світлими сутінками блукає…

Вийде на ґанок – двір, усе обійстя потопає в білому мороці. Та чути, як десь у пущі біля річки пугач надривно кричить:

– Пугу!.. Пугу!..

І здається дівчині, що то дядько Омелько хоче щось їй передати, може й про Тараса, а що – вона не збагне.

– Пугу, пугу, козак з Лугу!

І бринить тоді в душі давня козацька пісня, що її батько, коли вона була маленькою, частенько співав:

Дніпре, брате, чим ти славен,

Чим ти красен, чим ти ясен —

Чи крутими берегами,

А чи жовтими пісками,

Чи своїми козаками.

Ой я славен бурлаками,

Низовими козаками…

Ночі були місячні, дні сонячні.

Козацьке сонце над східними теренами Запорозької Січі й кочовищами ногайських татар сяяло в зоряному небі, як намальоване, денне ж світило було вже не таким пекучим, як влітку, хоч ще й зберігало літепло.

Дні стояли тихі, лагідні і все ще – довгі-предовгі.