Розділ «Ордер на любов Роман»

Усю дорогу козаки, котрі супроводжували валку від Самарського редуту до Кальміуської паланки, були напохваті – праворуч їхнього шляху, десь там, на мерехтливому обрії – Берда, «річка, що тече серед скелястих берегів», як перекладається з тюркської її ймення, південне прикордоння запорозької вольниці. За Бердою вже починаються неспокійні татарські кочовища, звідки ногайці раз по раз Моравським шляхом чинять набіги на землі Кальміуської та Самарської паланок, раз по раз нишпорять у цих краях в пошуках ясиру, тож здибатися з людоловами тут простіше простого. А тому, нагадують бувалі січовики, треба дивитися обома і ще раз обома, і вуха по-вовчому сторожко тримати на маківці голови та все, пантруючи шлях, мотати на вус. Утратиш пильність, можеш втратити й саме життя. Щоправда, татари нападають – такі хоробрі – лише в тому випадку, якщо їх виявиться разів у десять більше за козаків (коли їх менше чи однаково – не зважуються), але сторожовиків біля валки десяток – сотня нагаїв на них може запросто напасти, галасливою галайдою звалитися. Тож козаки, гарцюючи біля валки, квапили візників: швидше, швидше! З кожного узвишшя препильно оглядали видноколи аж ген-ген до небокраїв, аж туди, куди сягав зір: чи не здіймаються бува де птахи і не кружляють потривожені? Але поки що все складалося навзагал добре, небезпечні місця проїздили без пригод, хоча і з подвоєною пильністю. Старший варти нагадував візникам:

– Коли що… Раптом татарви виявиться більше і вона кинеться на нас з усіх боків, вози ставити в каре, зв'язувати їх міцно між собою, а самим зі зброєю забиратися в середину і з Богом відбиватися. А як нам діяти – ми про це добре відаємо. Навчені. Та й не вперше, і, дасть Бог, не востаннє.

Але Бог милував.

До самого Кальміусу на східному прикордонні – безлюддя. Мліла під сонцем далина, у високому небі – білі хмаринки, спека і тиша. Тільки коники де-де сюркнуть і затихнуть, і у вухах від того безгоміння дзвенить. Боже довкілля наче завмерло і притаїлося в очікуванні лиха. Чи не від того візники й отаман валки клопітно степи очима пасли – боятися не боялися, але й не вдавалися до спокою та безпечності. Хіба що заздрили орлам, котрі ген-ген у піднебессі ширяють, видивляючи здобич – щасливці, їм з високості все видно, гаврах і той не сховається від їхніх препильних очей, тож на них, орлів, ніхто не може напасти. Нападають у цьому світі вони – орли піднебесні.

Оксана теж всю дорогу не могла позбутися хвилювання і ні-ні та й боялася, але не очікуваного нападу кочівників (про них вона за всю дорогу так і не згадала – не до того було), а зустрічі з батьком. Як то він стріне збіглу доньку? Вочевидь крику буде (батько запальний, легко збуджується, а тому спину не знає і під гарячу руку може таке натворити, що й сам потім шкодуватиме), докорів, образ та погроз «взяти, нарешті, хлудину і провчити дівку, ач що утнула – з хати п'ятами накивала!» Переймалась, гадаючи про зустріч з батьком. Та й вину за собою попри все відчувала. Не годиться дівці з батькового двору втікати. Про це якось не думала, як зважувалась на втечу – куди? До кого? – а тепер доводиться перекліпувати. Ще й підставила батька, – а він самолюбивий та гордий, – під монастир його підвела, утікши з хати з парубком, як з'явилися свати. Мабуть, він і досі тим переймається і достеменно ж має неславу й провину перед самарським полковником… Совалась на передку воза на татарському кобеняку, відчуваючи свою провину та все міркувала, як їй провину загладити? Забула біблійну заповідь: шануй батька та матір… Але що тепер, як уже все лучилося! Картай себе не картай, а того, що сталося, не переграєш. Самарські свати зі своїм полковником напевне ж на все життя ображені на осавула Савку Пишногубого, який їх прийняв, пригостив, наобіцяв їм усе, а тоді сказав, що дочка взяла ноги в руки і гайнула з козаком у світ за очі. Тільки закуріла бісова дівка! Такої дала лепетухи, драпака-дьору! Як батькові ту неславу пережити? Совалась, тліла, але в тому, що сталося, навіть подумки не каялась. Як вона могла віддатися за нелюба? Та нелюба люблять як сіль в оці! Застерігала ж батька, благала, молила не віддавати її за немилого – хай тепер пече раків, як не послухав її. Гірше, що нічого втеча і їй не дала, крім неслави. Додому все одно доводиться повертатися, і Тарас невідомо де і що його чекає, яка пеня – теж невтямки…

Такі думки муляли дівчині душу, вона неспокійно совалась на татарському кобеняку, тож про можливу загрозу кочовиків і не думала. А в степу повсюдно клякла сонна тиша (козаків вона й насторожувала) – ані вітерця.

Спекота. Задуха. Запорозькі степи відкриті, ні з жодного боку не захищені високими горами чи лісами, тому завше сухі і до середини літа стають перепеченими на щедрому сонці. Тижнями й місяцями дмуть східні й південно-східні вітри, висушують землю, трави, відбираючи в них останні краплі вологи.

Це пізніше дослідники писатимуть, що запорозький степ має своєрідну особливість: «…відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, перетятий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця». Північні окраїни були вологішими й родючішими, а південні безводними й бідними на зело. Чи не тому південна окраїна запорозьких теренів мала назву Дике Поле. «На цьому Дикому Полі, – зазначав ще Д. І. Яворницький, – рятівними оазами були лише нечисленні ріки та декотрі балки, на берегах і схилах яких утримувалася часом і в пекуче, сухе й безводне літо лісова і трав'яна рослинність.»

Лісів було обмаль. Та й росли вони здебільшого в низинних місцях, де і в суш зберігалася хоч якась волога та по берегах рік, озер, лиманів, на річкових островах, схилах балок, пагорбів. «Усі інші місця, – зазначає історик, – були безлісною рівниною, вкритою травою влітку й замурованою снігами взимку».

Найяскравішим, коли зело буяло і квітло, степ бував лише в кінці травня, на початку червня, тоді повсюдно на його обширах і огромах радували зір квіти, там і там біліли латки катрану, блакитніли китиці шавлії, а вже в серпні, на початку вересня степи ставали безбарвними, втрачали кольори, робилися сухими, одноманітними, солом'яно-жовтими і все швидко висихало. А тільки подме вітер, так і покотяться рівнинами, побіжать перекотиполя.

Жовтим степ був і тоді, як валка скрипіла колесами із Самарської паланки в Кальміуську, лише де-де вкраплювалися зелені оази, здебільшого біля ярів та балок – їх проїздили обережно, вертячи навсібіч головами, винюхуючи та видивляючись небезпеку.

Але в степу все було тихо, спокійно. На горбочках, званих бабаковинами, мирно свистіли, постававши стовпчиками на задніх лапах, смішні й кумедні тлусті бабаки, ковилове море розтинали швидкі сайги та де-де на обріях проносились табунці диких коней тарпанів, то там, то там здіймалися на крило і відразу ж падали в трави розжирілі дрофи, гордовито бігали франтовиті вусаті стрепети, іноді хмарами здіймалися куріпки, десь майне руда лисиця з жирним тушканчиком в зубах…

Та в піднебессі ширяють, оглядаючи свої володіння, степові орли.

– Пантруй!.. Пантруй!! – час од часу покрикує старший охорони валки. – Німота у степу завжди недобра і вимагає пильності.

Скриплять колеса, пирхають коні, скачуть обабіч валки козаки, готові щомиті вступити до бою, і з кожним обертом коліс все ближчає й ближчає Кальміус – рідна річка Оксани, її мала батьківщина, а з нею в душі втікачки, яку силоміць повертають додому, наростає тривога: як її стріне батько? І як вона в першу мить подивиться йому в очі, що казатиме і як виправдовуватиметься? У душі вона вже змирилася з поверненням – на все воля Божа – муляло лише почуття провини та необдуманості свого вчинку, котрий замалим їй було не коштував життя.

Але осавул Савка Пишногубий, як валка в'їхала в слободу, зустрів дочку майже весело:

– Ба, ба!.. Пропажа з'явилася! – загаласував, уздрівши на одному з возів валки втікачку. – Казав же: прийде коза до воза і скаже: ме-е! Вона й прийшла… Ну, здоров була, дочко моя, метка та прудка! – не втримався таки від шпильки. – Побігала і досить. Пора й за ум-розум братися, дівко. Слава Богу, жива-здорова, бо ми вже за тебе похвилювалися, що тільки зопалу не передумали, доки тебе позауманню носило, дівко наша славна!

– Де тебе тільки не шукали, ясочко моя, – вставила з-за осавула Соломія, й Оксані здалося, що батькова зваба за ці дні, що вона не була вдома, ще й розквітла та погарніла.

– А ви, тітонько Соломіє, усе квітнете – рада за вас, – вдалася до хитрощів Оксана, аби відвести розмову про себе. – Дай вам, Боже, щастя й долі!

– А я за тебе радію, дитино моя.