Розділ «Ордер на любов Роман»

– Маю. Бо тебе викрадено.

– Але ж я ось… перед вами. І кажу вам: ніхто мене не викрадав.

– Переді мною ти може й знаходишся. Більше того, ти таки й насправді переді мною знаходишся в козацькій хаті на бекеті. Але ж в ордері пана військового судді сказано: табунник твого батька тебе викрав і повіз невідомо куди яко полонянку яку.

– Та ніхто мене не викрадав, дядечку. Тобто, пане полковнику.

– А чого ж ти з отчого дому той… зникла. Як вітром тебе видуло з Кальміусу. Як корова тебе язиком звідтіля злизала. Наче хап тебе вхопив. Чи лизень злизав.

– Я сама погодилась тікати з Тарасом. Сама!

– Так уже й сама? А може, він над тобою той… насильство вчинив?

– Ні, не вчинив. їй-божечку, я втекла од батька по своїй волі. Ніхто мене не приневолював і сваволі наді мною не чинив – присягаюся. Я сама погодилася.

– А чого це ти сама зголосилася тікати в світ за очі з отчого дому, від батька, значить, рідного?

– Бо… кохаю Тараса.

– То й кохай на здоровля. Тільки чого було тікати?

– Так батько хотів мене за іншого видати.

Полковник скинув білі кущуваті брови на лоба.

– Он воно що? Не викрав, значить, тебе Тарас, як його… Кожум'яка. А батько твій той… винуватий.

– Але ж це він мене хотів присилувати за нелюба, а не Тарас. Приїхали свати від самарського полковника. Батько й навріпився мене віддати за його сина. Що було робити? То я з Тарасом і втекла.

– У білий світ?

– Ага, до людей добрих.

– А ти певна, що люди добрі є у світі білому?

– Є, є! Тарас казав, що є. Не може світ білий без добрих людей бути. От ми й подалися на Запорожжя, де й думали побратися. А дорогою до ногайців у полон попали. Ледве дивом врятувалися.

– І далі надумали тікати? Далі від рідного батька?