Розділ «Ордер на любов Роман»

– От і добре, от і лагідненько почалася наша мова-розмова. Батька як твого, дозволь поцікавитись, звати?

– Осавул Савка.

– Чи ж бува не Пишногубий?

– Саме так його прозивають.

– То виходить, ти і є Оксана Пишногубівна?

– Виходить. А чого це ви мене, дядьку, так прискіпливо випитуєте? Ніби гріх який я вчинила.

– А того, що, може, і вчинила. Сама того не відаючи. А я тобі не дядько, я при службі січовій полковник. І з обов'язків служби маю твою особу з'ясувати – чи це ти, чи не ти. А тоді, як виявишся ти, ще й арештувати тебе.

– Ой, Господи!.. Ой, Божечку ж мій! Я ж тільки-но з ногайської неволі вихопилася, ще й не передихнула гаразд – то чого маю потрапляти ще й до рідної буцегарні?

– Бачиш, дівко, котра, значить, Оксана Пишногубівна, маю я таку сердиту бомагу. Ордер од самого пана військового судді. У всі бекети приграничні порозсилав він свого ордера. А в ньому і вказується: хто де здибає Оксану Пишногубівну, там її й має затримати. А позаяк і до нас ордер надійшов, а днем пізніше й ти з'явилася власною парсуною, то й маємо тебе, значить, затримати.

– І що ж у тій бомазі, пане полковнику, пишеться? Чим я так прогнівила Кіш взагалі і пана військового суддю зокрема?

– А пишеться, що батечко твій, кальміуський сотник поскаржився до Коша, що дочку його Оксану та викрав якийсь Тарас Кожум'яка, посполитий, найнятий осавулом до праці.

– Табунником він був у батька.

– Саме так у скарзі батька твого пишеться. Але ж і меткий Тарас – хазяйських коней стеріг чи не стеріг, а хазяйську дочку таки викрав. Тож велено тебе знайти, у Тараса відібрати і назад до твого батька перепровадити. Та дорогою пильно берегти-стерегти, аби той розбійник і харцизяка Тарас…

– Боже мій, що ви таке говорите про Тараса? Страх один.

– …аби той розбійник і харцизяка, – наче й не слухав полковник дівчину, – та знову тебе не викрав.

– Та ось же я, ось! – вкрай була подивована Оксана й аж розчервонілася. – Подивіться на мене, хіба я схожа на ту, яку викрали?

Полковник, крутячи чорний вус, уважно подивився на гарну дівчину, цмокнув язиком і змушений був погодитись:

– Та вроді, як не схожа.

– А тому й не маєте права мене волі позбавляти і від Тарасика мого відривати.

Полковник подумав, для чогось посмикав себе за мочку вуха, у якій блищала чимала мідяна серга, і зітхнув.