Розділ «Ордер на любов Роман»

– А вони при чім? З Дону, як Омелько, молодята не втікали.

– З Дону – так. Але теж втекли. Тіко з Кальміусу. З тамтешньої паланки. На них у мене теж ордер.

– Отакої! Щось у тебе багато ордерів завелося! Може, й на мене в тебе ордер є?

– На тебе – немає.

– А на Тараса й Оксану є? І теж від військового судді?

– А то ж від кого ще?

– А що ці молодята натворили?

– Виявляється, молодик Тарас викрав дочку в кальміуського осавула Савки Пишногубого. І кинувся з нею втікати. Ледь було в ногайців осавулівну не погубив. Але то вже минуле. А нині Тарас зібрався далі втікати з викраденою дівкою.

– З неволі ногайської вони й справді втекли.

– Але ще раніше – з дому накивали п'ятами. Усупереч волі батька. Тарас закрутив дівці голову, вона й подалася з ним у світ за очі. Дівку треба повернути батькові, бо куди ж це годиться, га? У батька вже рідних дітей викрадають. Коли б басурмани, а то ж… свої. От батько й бемкає у всі дзвони: каравул! Посполитий дочку викрав! Ти б на місці Савки теж не обрадувався б, коли б хто твою дочку отак викрав і подався з нею бозна й куди.

– Але я не перешкоджав би щастю своїй дочці. Покохала вона Тараса, то хай з ним і радується вкупі. Чого тут їй перечити, нелюба чого їй нав'язувати?

– Це ти так гадаєш, а Савка має іншу думку. І він теж правий, бо його дочка. Тож він і вільний вчинити так, як вважає за потрібне. А я мушу відвезти до батька збіглу дочку. А крадія того, Тараса на Січ у секвестор! Щоби вдруге старшинських – чи яких би то не було – дочок не викрадав. Прудкий який! У посполитих ходить, без роду, без племені, а що чинить! І це ще не всі гріхи, що за ним завелися. Осавул у скарзі своїй до Кошу пише, що Тарас штрикнув ножем підосавула Вихреста, ледь не урвавши йому живота. І Савці погрожував…

– Фюу-уть! – присвиснув Журба. – Бідовий, виявляється, хлоп'яга!

– Атож. У секвесторі, думаю, його швидко позбавлять сприту й завзяття. Проти ворогів їх треба застосовувати, а не проти своїх. Прибився на Січ, тебе, збіглого, прийняли, від панських вивірок приховали, ну й сиди собі тихенько. А він… За ніж хапається!.. Дочку в осавула викрадає!

– Бідовий парубок, – чи не із захопленням вигукнув Журба. – Люблю таких! З ними веселіше жити.

– Ну й люби, але в мене від них голова болить. І хлопця не хочеться губити, і наказ осавула доведеться виконати… Тож приведи до мене ту збіглу чи викрадену дівку – маю з нею гарненько погомоніти.

– Хочу тебе, дівко, дещо ласкавенько запитати і з Божою поміччю ще й розпитати. Мушу це вчинити – з обов'язків служби своєї.

– Питайте, дядечку, я все скажу.

– Як тебе, птичко-перепеличко, що до нашого бекету залетіла, звати-величати?

– Величати мене ще немає за що, а звати Оксаною.