Розділ «Ордер на любов Роман»

Вірила тому і… не вірила. Надто добрим був дядечко Омелько Пугач аби стати грізним Ємельяном Пугачовим, якого злякалася, казали, навіть сама цариця…

Восени сімдесят третього в Кальміуській Слободі зачали з'являтися загони січовиків і посполитих, вони прибували кінно і пішо з невеликими обозами й самі себе називали охотниками. Бо ж зібралися по своїй охоті та добрій волі й направлялися буцімто на Дон і далі до «самого» Пугача – підсобляти йому в боротьбі за кращу долю і та волю – таке придумали. Як ніби вона десь є. Чи може бути – краща доля та воля для чорного люду?

Але тільки на Україну дійшли вісті (а такі вісті доходять швидко, бо крилатими вони стають), що якийсь Пугачов, донський козак зібрав велике військо козацьке й народне та жалує всіх «вольностию и свободою и вечно козаками бути», селяни й козаки України почали гуртувати загони, громили поміщицькі маєтки і закликали всіх іти до Пугача: «Допоможимо Ємельці здобути волю, вона й до нас тоді швидше прийде».

Запорожці, селяни й міщани збиралися в кінні загони без обозів, роблячи великі переходи поспішали в пониззя Волги, де поблизу Дмитрієвська (після 1780 року Камишин) до Пугачова приєдналися 600 чоловік «малороссийских казаков конных». Запорозький козак Дударенко, пізніше обвинувачений владою в підбурюванні селян проти поміщиків та в намові їх іти до Пугача, свідчитиме, що після поразки повстання «немало де брата нашего запорожца за то российское начальство на кобылу[6] клало».

Часто козаки нападали на загони урядових військ, які йшли з турецької війни придушувати повстанців Пугачева. Потерпівши поразку біля Чорного Яру восени 1774 року, Пугачов чи не останню надію покладав на запорожців: «Я де думаю идти вниз по Волге, и собрав на ватагах хлеба, пробраться морем к запорожским казакам».

Не судилося, хоч його полковники Ємельянов і Стодола в січні сімдесят четвертого і приїздили на Січ за збройною допомогою. Та й багато повстанців, ховаючись від царських військ, пробиралися на Січ у пошуках рятунку.

Але ще вірили в перемогу повстанців і в Слободу прибували все нові й нові загони і просто групки, після далекої дороги ставали на березі Кальміусу табором на день-другий, очікуючи тих, хто відстав, підгодовували коней і самі, подістававши ложки, купно всідалися коло казанів з пшоняним кулешем, що його під зоряним небом біля багать засмачували салом, і спали, де хто простелив чумарчину, підіклавши під голову часто власний кулак…

А другодні бродом – вище Слободи за Лисим яром, де через річку тягайся піщані мілини й на кінець літа з'являвся брід – перебиралися на донський берег і зникали в чужій стороні. Багато хто – назавжди. Прощаючись, хвацько казали, що їдуть на Дон, а звідти на Яїк-річку пособляти свому цареві виборювати кращу долю та волю – як ніби вона, голота неприкаяна, знала, що таке краща доля, адже її ніколи не мала…

Коли Савка слухав ті, як він казав, теревені, то тільки головою хитав:

– Хай спробують ще й ці. Коли набридло жити, хай у землі полежать. Тіко чого туди спішити, квапитись, як там все одно всі будемо, як кожному надійде черга. А поки живеш – про життя думай, обживайся краще, а на плаху завжди можна встигнути. Думають, вони більші вумники за тих, які раніше них починали, а скінчили чим? Поклали голови свої молодецькі на плахи! Руки-ноги їм спершу відрубували, а вже потім і голови сікли і все верталося на круги своя. Бо ж недарма сказано у Святому Письмі: не суди, то й не судимий будеш. Берешся за шаблюку, отримуй шаблюкою по власній шиї, бо шаблю крім тебе вміють тримати й інші. Як у світі поділено на бідних та багатих, на старшину й голоту, такечки й буде, покіль сонце в цьому світі сяє. А вони… Райської жизні похотіли. А що буде, як у всіх райське життя настане? Що буде, як пекло зникне, га? Як же дізнаються тоді про рай, з чим його порівняють, як пекла не буде? Ні, раз уже без пекла не можна бути, то й раю без пекла теж не буде. Ось тільки нам завжди чомусь більше раю хочеться, а хіба ж його всім настачиш…

То зненацька виявляв нечувану для нього щедрість і заходжувався роздавати охочим поборотися за кращу долю та волю сало і торби пшона для кулешів, у слобожанських рибалок у такі дні купував в'язки сушеної риби і роздавав її охотникам, які збиралися переправлятися через Кальміус на той берег. А декому так навіть і коней давав, що й зовсім було дивиною.

– А чого, хай їдуть. А раптом на моїх кониках виборють кращу долю і волю, га? За молодості і я колись був таким, на підйом легким. Тіко що, так і хапався за шаблю та біг, де куча… Теж вроді як за правду боровся, за волю і кращу долю. Але – відбігав своє. Хай вони тепер побігають, а мені ниньки й осавулом непогано. А там, дасть Бог, і до кошової старшини дослужуся. А чого? Не святі горшки ліплять, казав мій дід. Та й сам я не з лопуцька.

І так, бувало, розщедрювався, що навіть Соломія його не впізнавала та стримувала. Не впізнавала в такі дні свого батька й Оксана, а він замріяно казав:

– Ех!.. Коли б я був молодшим. Літ так на двадцять, їй-богу, теж поперся б на Дон. А так… Пізно вже. Та й життя мене пом'яло, крила мої підрізало. Чи, може, й поумнів нарешті, га? Тепер я наче та риба, яка шукає де глибше…

Аж тут на запорозьке прикордоння такі чутки почали доходити, що спершу їм ніхто й віри не йняв. Та й не могло такого бути – хіба що уві сні таке може пришитися. Почали пасталакати, що насправді дядько Омелько Пугач – чи по-їхньому Ємельян Пугачов, – насправді ніякий не донський козак, а – страшно й сказати – цар Петро Федорович! Не більше не менше! Його буцімто хотіла колись вбити рідна жінка і царську владу в нього відібрати, але він, хоч і втратив владу, сам чудом-дивом спасся, довго світами блукав – під прибраним ім'ям донського козака Ємельяна Пугачова (він же Омелько Пугач), а це об'явився, відкрився і на Поволжі збирає народне військо – з козаків, селян, міщан, з інородців, башкирів та калмиків, і збирається вести їх на Москву й Петербург, аби невірну жінку покарати, законну владу собі повернути і дати народу волю, адже під час блукання надивився, що з народом пани творять…

Ось до нього, на річку Яїк, де він отаборився, і заквапилися запорожці, козаки, селяни та міщани з Лівобережної та Правобережної України й Слобожанщини. І буцімто їх збирає і в загони гуртує якийсь осавул Василь Журба-Злий, уже в чині наказного полковника. (Чому він Злий? А Бог його знає – життя таке, що ні від чого бути добрим!) Згодом, правда, виявилось, що ніякий він не Злий, що то їхній знайомий осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача по війні з турками, який його до кошового Калнишевського возив…

Про вовка промовка, а тут і вовк на поріг. Тільки погомоніли про Василя Журбу, аж і сам він заявився в Слободі, прямуючи на той берег Кальміусу. Оксана його й упізнала: так, це він, той, хто зустрічав їх біля редутів Самарського ретраншементу, як вони тікали з ногайського полону і потім возив Тараса й Омелька до пана кошового отамана, коли той Тарасові ордер на любов видав, а донця Пугача велів зело пильно шукати на Запорожжі, але не знаходити…

З появою в Кальміуській Слободі Василя Журби й урвалося тихе щастя Оксани, що до того здавалося таким надійним і таким міцним. Це він, невгамовний осавул Василь Журба, побратим Омелька Пугача, переманив до себе Тараса, забравши в неї чоловіка, єдину її любов і опору в цьому світі, а в маленького Омелечка батька рідного… Як глянула на Тараса, коли він зустрівши осавула Журбу, на радощах з ним обіймався та тричі навхрест за звичаєм чоломкався, називаючи його «паном-братом» (Журба, чоломкаючись, так теж величав Тараса «паном-братом»), так наче щось у душі в неї обірвалося і серце холодком тривоги пройнялося – ой, не бачити, мабуть, їй уже завтра чоловіка коханого, ой зманить Журба її Тараса в небеса, як старий журавель молодого журавля… І до того Тарас наче аж із заздрістю поглядав на козаків, які переправлялися через Кальміус на донський берег і наче поривався за ними, та щось його ще стримувало. А як побачив Журбу, як кинувся до нього, побратима свого старшого, розпитуючи куди він з козаками зібрався, то й відчула: не втримає вона Тараса біля себе. Урвалося її щастя. А відчувши те, запечалилась, наче зів'яла, щось обірвалося в грудях і ясне сонце в душі за хмари чорні грозові зайшло… Пригортаючи до себе Омелечка, що наче щось відчувши, теж принишк, зажурено сама до себе співала:

А ще сонце не заходило,

А зробилась темнота.