Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

— «Рідина»? Дотепно, вкрай дотепно... А у себе вдома ви читаєте? Нюхаєте слова?

— Буває. Якщо голова болить. Або спати хочеться. Вдома багато місць, де живуть слова. Правда, менше ніж тут. Іноді вони погано пахнуть. Я тоді ніс затискаю і проходжу повз них. У інші місця. В улюблені. У вас теж важко нюхати. Люди шарудять, заважають. А вдома ніхто не заважає. Вулиці порожні. Чисті. Тиша. Запах здалеку почути можна. Ще раніше ніж очима схопиш. А тут треба спочатку очима... У нас Називала нові слова робить. Незнайомі. З дивними запахами. Він їх часом в букети збирає. Треба довго нюхати, поки зрозумієш — що він так назвав. Але Називала хитрий. У його назв запахи — правильні. Дивні, але правильні. Я так не вмію. І ніхто не вміє — щоб правильний запах придумати. Один Називала вміє...

Ажурна сталь хвіртки відчинилася плавно, із запопадливістю вишколеного лакея, пропускаючи лікаря на територію пансіонату, коли стрілки годинника показували за чверть восьму. Він не любив запізнюватися, хоча цілком міг собі це дозволити. Дуже дратувала необов’язковість багатьох людей; слово «багатьох» було тут ключовим. Занадто багатьох. Кивнувши охоронцю, він пройшов по доріжці до головного корпусу. Під ногами похрускував дрібний гравій, прикидаючись першим грудневим снігом. Цей звук подобався лікарю, породжуючи на душі спокій: зима, іскри заметів і самотність до самого горизонту. Парк, взірцево акуратний і тому трохи бездушний, був порожній і лише підсилював це враження — пацієнти вечеряли в їдальні. Пюре з рибою. Морс із журавлини. Сонце вовтузилося за будівлею, чаша супутникової антени, підсвічувана заходом, видавалася знайденим Граалем; зелень дерев і газонів, світла вдень, зараз виглядала строгою і мовчазно-урочистою, немов убрання кафедрального храму.

Тиша.

Розслаблений хрускіт гравію під рифленими підошвами черевиків.

Спокій. Безтурботність.

Лікар любив вечори в пансіонаті. Вони були співзвучні його стану, як домінантсептаккорд у гармонійному ля-мінорі. Суєта напилася транквілізаторів, поспіх дрімає, квапливість померла, не залишивши спадкоємців. Ніхто не докучає порожніми балачками, настирливістю питань, байдужістю ділових коментарів... Ледве чутно зітхнувши, лікар штовхнув засклені двері. У коридорі за дверима, ліворуч, — пост внутрішньої охорони. Ритуал безглуздих вітань. Нічого, це ненадовго. Він звик.

Охоронці навперебій привіталися. Один з них із посмішкою вручив лікарю лист. Лист у заздалегідь розпечатаному конверті. Це просив передати «Омар», з тисячею поклонів на адресу шановного візира. Узявши папір, лікар опустив очі.

Я відкинувся з зони — і одразу в кабак.

Є у мене резони прийти у кабак —

Я не в змозі напитись у бібліотеці!

Ось проп’ю я кальсони й залишу кабак...

Спасибі, сказав лікар охоронцю; той засяяв. Він склав листа вчетверо, заховав до кишені брюк і попрямував до сходів на другий поверх, де знаходився його кабінет. Його фортеця. Келія. Вежа зі слонової кістки. Мимоволі подумалося, що чотиривіршів «Омара» набралося вже досить. Вистачить на маленьку книжечку. Ще б знайти доброго художника, здатного відповідно стилізувати графіку. І видати. Могло б вийти оригінально: бестселер року «Пацан Хайям». Подати цю ідею родичам? Думка була кислою на смак. Лікар квапливо зім’яв її і гидливо жбурнув у кошик для сміття.

Піднімаючись сходами, він краєм вуха прислухався до розмови охоронців, які тої ж миті забули про нього. Хтось похмуро доводив, що від тутешньої роботи у самого Папи Римського мізки закиплять. Їхав, значить, сюди на метро, й раптом усвідомив: у вагоні сидять манекени. Пластикові. Тільки він — живий, і те ще під питанням. Потяг мчить без зупинок, станції мигтять осіннім листям: червоні, жовті, зелені. Примружився з переляку, а тут: «Двері зачиняються! Наступна станція — „Проспект...“ І баба з кошиком із-за спини булькає: «Ви на наступній виходите? Виходите чи ні?!» Якщо б не чергування, неодмінно горілки б нажлуктився... Далі лікар слухати не став. Ще один кандидат на постійну прописку в пансіонаті. Хоча ні, охоронця тут не пропишуть. Інший, знаєте, контингент.

Сплив у пам’яті останній візит до внука. Внука він відвідував регулярно, двічі на рік. Перші півгодини спілкування з малознайомим двадцятирічним хлопцем навіть видавалося цікавим. Немов з розгону занурювався в басейн, де життя зводилося до блакитної води дисплея: розбігаються кола «віконець», запливи текстових повідомлень, тоталізатор банерів... Внука лікар поважав. Він все життя поважав людей, захоплених чимось до самозабуття, до божевілля (пацієнтів лікар теж поважав), і було приємно, що внук — один із таких. Лікар навіть підсів до монітора, чого зазвичай не робив. Слова, слова, слова... Чат, сказав внук. Вітання без привітності, жарти без начинки, сленг заради сленгу — лікар прийшов у захват, розуміючи, що безглуздішого заняття він не зміг би собі уявити, навіть розжаривши уяву добіла. Самотність, доведена до екстазу публічною мастурбацією. Лише дивна настирливо повторювана репліка особливо привернула увагу. Здалеку, з глибин резонуючої павутини хтось кричав, надриваючи електронні зв’язки: «Де ви?! Відгукніться! Лю-ю-юди-и-и!!!» Але йому не відповідали. У відповідь на запитання внук стенув плечима. Псих якийсь. Або взагалі робот. Мейла свого не дає, ай-пішка не відстежується: мабуть, через лівий проксі заходить. Ти, дідо, кинь, тут маячні вистачає, різні «чмоки», «трямки», «здрямки»... А в байдужість екрану продовжував битися, стікаючи відчаєм і безнадією, божевільний заклик: «Люди! Де ви?! Лю-ю-юди-и-и!» — але ніхто не бажав помічати, слухати, чути...

Комусь було по-справжньому самотньо. Комусь було погано. Хтось хотів до людей. А лікар із задоволенням помінявся б із ним місцями.

Горіхом на зубах білки клацнув ключ в замку. Шкіряне крісло зі змінною геометрією, зроблене за спецзамовленням, прийняло лікаря в свої обійми. Якийсь час він влаштовувався зручніше, намагаючись розслабитись. Закинув руки за голову; закрив очі. Проте бажаний спокій гуляв унизу й не квапився на другий поверх. Перед внутрішнім поглядом маячило обличчя пацієнта: манекен з незакінченим гримом. Чогось бракувало.

Чого?

Він просидів у кріслі хвилин двадцять. Розплющив очі. Мляво, без інтересу, погортав папери в теці. Встав. Підійшов до вікна, розсунувши важкі завіси. У відблисках згасаючого дня промайнула якась порошинка, дратуючи зір. Лікар придивився, мружачись крізь скельця окулярів, які забув змінити.

Справді. Окуляри. Геть забув. Чи навпаки, вчасно пригадав?