Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

Кутики губ різко не темнитимемо. Це робить обличчя старішим і злішим. Це неправда. А вуха підтягнемо мусліновими стрічками. Він капловухий, мій чудовий пацієнт. Добре, що вуха у манекена рухомі...

Банальна втеча від дійсності. Клінічний ескапізм. Як сказав би шейх Німатулла, віддалення в пустелю «я». Давно, знебулий раб, замислив я втекти... Його помістили в лікарню недавно, наприкінці червня. Вивчивши справу, лікар зловив себе на примітивному, дратівливому подиві: історія пацієнта відгонила дешевим тріллером. Малобюджетним, слід зазначити. Так пахнуть номери в стареньких готелях: дріб’язкові пристрасті, блощиці та історії гріхопадіння, розказані нудними повіями. Помічений поліцією в центрі міста, намагався нігтями обдерти «кольорову штукатурку» зі стіни податкового управління. Плакав і скаржився, що не виходить. Коли його доставили у дільницю, ніс маячню; документів не мав. У камері затихнув, розслабився. Незабаром заснув сном праведника. Відчувалося: товариство людей йому неприємне, на відміну від самотності. Допити виявилися безрезультатні, в комп’ютері дані були відсутні. Коли затриманий попросив що-небудь м’яке і, як він висловився, «липуче», дали коробку пластиліну. За п’ять хвилин він виліпив голову жінки, яка вражала великою кількістю дрібних, скрупульозно відтворених деталей. «Ось!., це мамця...» По «мамці» клубок і почав розмотуватися. У архівах знайшлася фотографія, ідентична пластиліновому зображенню. Дівчина з украй забезпеченої сім’ї, неадекватна поведінка, втечі з дому, спроба суїциду, нарешті, зникнення. Пошуки закінчилися крахом.

Справа про зникнення закрита.

Давним-давно.

Лікар заплющив очі, згадуючи обличчя пацієнта. Глибоко посаджені, дуже темні очі. Ніс картоплиною. Форма черепа: 4-а конусоподібна. Вертикаль торкається тільки нижньо-щелепних виступів. Може, все-таки товщинки? І ніс поправити гумозом. Роз’ївся, красень: пюре з рибою, морс. З журавлини...

Сім’я утікачки була гідна найвищих похвал. Мабуть, в їхньому середовищі вияв родинних почуттів дорівнював підтвердженню рахунка в банку. Затриманого відпустили під заставу — його, пред’явивши цілу кіпу важливих паперів, визволив імпозантний чоловік, який без особливих на те підстав назвався двоюрідним братом. З тим же успіхом він міг бути дядечком, швагром, дівером або сьомою водою на киселі. Припущення, що божевільний — справді син утікачки, ледве трималося купи. Головний дисонанс: не збігалася хронологія. Затриманому в такому разі повинно було стукнути найбільше дванадцять-тринадцять років, а він виглядав на всі тридцять п’ять. Проте, сім’я узяла на себе відповідальність за утримання «блудного сина». Як багато божевільних, він виявився талановитим: яскравий дар скульптора. Ще за півроку сім’я помістила його в пансіонат.

У нюанси лікар не вдавався.

Він просто відразу відчув якусь спорідненість з пацієнтом — після перших же вимовлених нещасним слів: «Дуже багато людей. Дуже...»

Відтоді вони часто розмовляли.

Під час розмов поруч безмовною примарою завжди стояв один з найулюбленіших письменників лікаря, глузливо повторюючи тихим баритоном: «Хай легковірні й міщани продовжують вірити, що всі психологічні лиха можуть бути зцілені щоденним прикладанням старих грецьких міфів до їхніх статевих органів».

Розминаючи пальцями гумоз, лікар пригадав, як позавчора спостерігав у пацієнта дивний рецидив. Як завжди, хворий гуляв у парку, довго зупиняючись і беручись обома руками за голову; лікар же стежив за ним з вікна кабінету. З другого поверху паркову зону, компактну й акуратну, добре було видно ген до огорожі. Тому не помітити стару лікар просто не міг. Вона стояла на вулиці, біля грат, прикрашених зверху вістрями-тризубцями, і дивилася на пацієнта. Часто-часто кліпаючи слізливими очима. Біля ніг старої крутилися три кішки: двоє смугастих щуроловів і одна сіамка; віддалік ганяла бліх дворняга, схожа на сплутаний моток пряжі. Та ще птахи. Десятки півтора горобців кружляли над брудним капелюшком із соломки, який прикрашав голову старої.

Добермани охорони підтюпцем підбігли до грат, але гавкати роздумали. Вони взагалі не надто любили підіймати шум. Навчені головному: нікого не випускати назовні без особливого дозволу — могутні пси поставилися до старої з її почтом байдуже. Лікарю лише здався дивовижним той факт, що добермани простояли біля грат дуже довго. Хоча хто їх знає... Мотиви собачої поведінки були для лікаря таємницею за сімома замками.

Стара мовчала, не подаючи жодних знаків, але пацієнт сам звернув на неї увагу.

Рушив назустріч.

Стара стояла, пацієнт ішов, а лікар, до половини висунувшись із вікна, махав рукою охоронцю: не втручайтеся! У зближенні двох людей крилося щось дивовижне, безглузде і в той же час грандіозне, як пожежа в хмарочосі. Так, мабуть, могли б сходитися однойменні заряди, якби в них була воля й бажання. Так ідуть до бар’єру, стискаючи руків’я дуельного пістолета. Так підіймаються на ешафот, назустріч кату. Пацієнт кривився, мало не кректав від зусилля, змушуючи ноги нести тіло в потрібному напрямі; стара топталася на місці, вочевидь, ледве стримуючись, щоб не чкурнути навтьоки. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох», — невлад подумав лікар, ризикуючи вивалитися з вікна. Втім, другий поверх, унизу квітник, земля м’яка...

Коли двоє людей зійшлися, розділені вензелями ґрат, у лікаря заклало вуха. Наче в літаку. Він перестав чути й міг лише дивитися, як пацієнт і стара просто стоять. Здавалося: вони звикають бути поряд. Як звикають до гіркоти ліків. До тяжкості зброї. Пальці пацієнта безглуздо шкребли бетон фундаменту огорожі; стара щомиті поправляла капелюшок. Незабаром звуки повернулися, убивши тишу. Горобці оглушливо цвірінькали, кішки кричали, і мовчали добермани охорони, всівшись обабіч пацієнта.

Потім трапилося неможливе.

Стара простягнула руку між прутами і погладила доберманів.

Відвернулася.

Пішла геть.