Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

Пальці занурились до бічної кишені, намацали шорсткий пластик футляра. Йому хотілося прибрати порошинку (так мама в дитинстві язиком виймала вію, що попала в око...) перш ніж остаточно стемніє. Але не вдаватися ж через миттєве бажання до принизливого поспіху? Лікар увімкнув настільну лампу, дбайливо витягнув з футляру окуляри, оправа яких ввиблискувала бронзою. Прискіпливо роздивився на просвіт. Подихав на скло. Акуратно протер спеціальною фланеллю, хоча на сяючих скельцях не було ні порошинки, ні плямочки. Заховав старі окуляри у футляр, а футляр — у кишеню піджака. Вимкнув лампу. Посидів десять секунд непорушно, заново звикаючи до напівтемряви.

І лише тоді урочисто поставив нові окуляри на ніс.

О, солодке відчуття змін! Коли реальність потягується уві сні, невловно зрушуючись лише на долю градуса. Але цього достатньо, щоб усе постало в абсолютно іншому світлі. Новий ракурс — і з буття зникає безглуздя, порожнеча, повсякденність ритму. Пласка монохромна картинка наливається барвами, набуває глибини, об’єму, значення й прихованого значення. До життя повертається втрачений в суєті смак.

Лікар підійшов до вікна. Цього разу йому не довелося вдивлятися — порошина, випавши з ока, відразу наповнилася конкретикою, незважаючи на чорничний кисіль сутінків.

Стара.

Та сама, що приходила два дні тому.

Майже непомітний рух унизу, на самому краї зору, під самими вікнами, на мить відволік його від спостереження за пізньою гостею. Щось рухалося між клумб і кущів, залишаючи по собі коливання стебел і листя. Доберман-сторож? Але істота вступила в жовтий прямокутник світла, що падав з вікна першого поверху, забарилася — і лікар побачив. Маленький, не більше півметра на зріст, големчик. Здавалося, він був зліплений з того, що трапилося під руку: подекуди на тільці виблискував метал, відстовбурчувалися волокна деревини, бік вкривала біла емаль, обсипаючись лусками... Лікар задумався: як він примудрився все це розгледіти з другого поверху, при хисткому освітленні?

Напевно, завдяки зміні окулярів.

Големчик спритно чкурнув далі, вискочив зі світлої клітки й пропав. Здається, слідом промчав ще один, але лікар не встиг його розгледіти. Недаремно пацієнт стверджував, що не може їх наздогнати. Треба погортати літературу по типових фобіях. Освіжити в пам’яті симптоми індукованих психозів.

Тихо посміхаючись своїм думкам, лікар вийшов з кабінету.

Палата пацієнта-любителя ліпити «големчиків» була розташована в лівому крилі першого поверху. Кроки баламутили стерильну тишу коридору: вечеря скінчилася, хворих розвели по кімнатах, а лягали тут рано. Здебільшого, контингент в пансіонаті підібрався тихий, самодостатній. Перед дверима палати номер вісім лікар трохи постояв. Власне, від самих дверей залишилося трохи більше половини. Немов великий пес з пащею, набитою акулячими іклами, узяв та й відкусив шматок дверей разом із замком. Як бутерброд із маслом. Точніше, не з маслом, а з білою емаллю.

Або інакше: не відкусив, а трьома рухами зачерпнув жменями, ніби глину.

Лікар штовхнув рештки дверей та увійшов. Пацієнт був тут. Сидів на підлозі, прихилившись спиною до ліжка з відірваною спинкою. Лівої ніжки також бракувало. Поряд — на стіні, на підлозі — виднілися виразні заглибини із слідами пальців.

— Добривечір, лікарю.

— Добривечір.

— Я обіцяв сказати вам, коли зберуся додому. Я кажу. Я зібрався. Ви йдете зі мною?

Лікар озирнувся. Позаду нього в дверях переминалися з ноги на ногу п’ятеро вельми неприємних на вигляд големчиків. Кам’яний, дерев’яний, два цементних з домішками лінолеуму, один — суцільнометалевий. У кімнату проштовхнулися ще двоє, волочачи купу одягу. Сорочка, брюки... Брюки здалися лікару знайомими. Таку форму носять охоронці пансіонату.

— Ви йдете, лікар?

— Іду.

— Тоді почекайте, я переодягнуся. Спасибі. З вами вийде краще. Легше.