Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

Алє вищий бугор — кілер та відморозок!

Я отримав маляву — у нього крейза!

З повчального:

— По панятіям треба нам жити, братан,

Я — тобі, ти — мені, та й ми квити, братан!

Якщо доля обох розведе на мізинцях,

То ми й долю зведемо, до біса, братан!

З філософічного:

І до тебе, пацан, знали ми пацанов,

Будем знати і після! Таке ось кіно —

Кожен з нас відповість за свою розпальцовку,

І відвалить з юрбою друзяк-паханов...

І так далі. Найкумедніше крилося ось у чому: «Омар» був певен, що пише на фарсі. Лікаря ж він вважав своїм покровителем, мудрим візиром Нізамом-аль-Мулком, і час від часу благав збудувати в пансіонаті обсерваторію. Загримувати манекен під схибнутого борця було для лікаря справою честі.

Але сьогодні він вирішив почати з іншого, не менш екзотичного пацієнта.

— ...Іноді Бабині звірики приходять. Вона їх робить. Як я — големчиків. Вони зовсім-зовсім живі. А мої големчики — трішки живі, а двічі по трішки — так собі. Наче люди, коли їх багато. Зате звірики булькати не вміють. А големчики булькають. Мені тут у вас показали: те-ле-ві-зор. Він булькає, як мої големчики. Бу-буль! — і бульбашки скрізь... Ще він показує. Големчики іноді теж показують. «Відповідальність за терористичний акт узяла на себе!.. Спецзагони підняті по тривозі!» І — бах! бах! Один ув одного. Потім падають і розсипаються. Я не люблю, коли вони розсипаються. Шкода. Коли вони інше показують, мені більше подобається. А ще мої големчики бігають. Швидко-швидко. Я їх наздогнати не можу. Вони мені їжу приносять.

— Звідки приносять?

— Не знаю. Тікають, а потім приносять. Іноді — смачне. Іноді — так собі. Але я все одно їм.

— А іншим хто їжу приносить? Мамці вашій, Бабі? Іншим?

— Не знаю. Бабі — звірики, напевно. А Мамця сама бере.

— Ви її не питали: де?