Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

— Заспокойтеся, будь ласка. Не хочете — і не треба. Ніхто вас силоміць до нього не відправить. Якщо ви вважаєте за краще залишитися в пансіонаті — ласкаво просимо. Я радий, що вам подобається у нас.

— Тут краще ніж у місті. Але вдома — ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидається. Я бачив. У дзеркалі. Вдома я інший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камінь твердий. Дерево тверде. Навіть люки тверді. Не ліпляться. Я сам твердий. День-ніч, день-ніч, вдень — сонце, вночі — місяць. Нудно. Треба інакше. Мамця любить гратися: місяць — вдень, сонце — вночі. Або разом. Або щоб жарко — і раптом сніг. А у вас ніхто не грається. Розучилися, напевно. Затверділи, висохли. Або не хочуть. Чому? Місто, люди: шурх-шурх... Один пла-сти-лін м’який. Ліпиться. Я пам’ятаю, це ви мені дали, лікарю. Шкода, големчики все одно неживенькі виходять. Стоять. Мовчать. Не бігають. Їжу не приносять. Хоча мені їжу й так дають. Пюре з рибою. Морс...

— Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здається, я зрозумів, що вас не влаштовує. Не у нашому пансіонаті, а взагалі... Скрізь.

— Так, лікарю. Тут — скрізь. А вдома — ні. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо піти разом. Вам сподобається: виберете собі два квартали, або три... Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слів... А вдома — вийде!

— У вас удома?

— У нас — удома.

— Спасибі, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?

— Звичайно, лікарю!

— Ось і чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовує, але, як з’ясувалося, я вам нічим, на жаль, допомогти не можу.

— Не можете.

— Але, принаймні, в пансіонаті вам краще, ніж за його межами?

— Так.

— Чудово. Отже, претензій, скарг і побажань у вас немає?

— Ні-і.

— Тоді можемо вважати, що це питання успішно закрите. Давайте тепер поговоримо про те місце, де ви жили перш ніж потрапили сюди. Про вашу маму...

— Про мамцю.

— Добре, про мамцю. Про големчиків. Про інших людей — ви згадували, що вони живуть там разом з вами...

— Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, ніж тут. Ніхто нікому не заважає.

— Так вже зовсім ніхто нікому ніколи не заважає? Зовсім-зовсім?!

— Ну... буває. Зрідка.