Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

— Що саме вам не подобається?

— Все. Люди... Їх багато. Дуже. Від них шум між вухами. І камінь не ліпиться. Нічого не ліпиться. Навіть асфальт. Навіть люки. З люків ліпити добре, мені подобається. Вони такі лункі виходять. Лункі й важкі. Коли біжать — дзво-о-ну... Тільки тут вони не ліпляться. Це від людей. Від шуму. Напевно.

— Що у вас не ліпиться, пробачте?

— Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

— Добре, до ваших големчиків ми ще повернемось. Це дуже цікаво.

— Правда, повернемось? Разом з вами, лікарю? Ви теж хочете туди... додому?!

— Гадаю, ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Або я неточно висловився. Я мав на увазі: «повернемося в нашій розмові». А поки мені б хотілося дізнатися детальніше, що ще вам не подобається?

— Все. Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всім чогось треба. Шарудять, шарудять... Навіщо? Не люблю шарудіти. Не люблю слухати шарудіння. Зрідка тільки. Іноді. Або коли големчики булькають.

— Наша бесіда вас теж обтяжує?

— Бе-сі-да? Обтяжує... тяжкість... Ні. Не дуже. Ви інакше шарудите, ніж інші. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А інші просто... те-ре-ве-нять.

— Спасибі на доброму слові. Тоді, якщо не заперечуєте, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовує в нашому пансіонаті, окрім великої кількості людей, шуму і розмов?

— У пан-сі-о-на-ті?.. Так, мені пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не ліпляться, а так добре. Не чіпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом — зовні. А всередині — кожен сам по собі. І ви, лікарю, самі. І я — сам. І все. Подобається.

— Значить, вам подобається в пансіонаті? А зовні — ні? Скажіть, ви б хотіли, щоб вас випустили?

— Випустили? Куди? Додому?! Ви знаєте, як туди потрапити?!

— Ні, я не знаю, як потрапити в те місце, про яке ви часто розповідаєте, і про яке ми ще поговоримо докладніше. Але ми могли б виписати вас під опіку вашого кузена.

— Ку-зе-на?

— Двоюрідного брата. Він дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга...

— Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Він чіплятиметься. Шарудітиме, шарудітиме... Проситиме, щоб я ліпив. Багато ліпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всі хочуть, а я один... Тільки у вас все одно не ліпиться: люки, стіни, асфальт. Ні, не хочу.

— Ну чому ж — не ліпиться? Ваші роботи показували відомим мистецтвознавцям: вони просто в захваті! У вас, дорогий мій, безперечно, талант. Ви виліпили чудовий скульптурний портрет своєї матері — за цим портретом її змогли ідентифікувати, з’ясували, хто ви насправді, у вас знайшлися родичі...

— Ро-ди-чі... Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!